Міжнародна громадська організація«Ми українці»
Єднаймося, українці!

Слово про Кобзаря ШЕВЧЕНКО І ХРИСТОС

Віктор Горобчук
Віце-президент центру стратегічних
досліджень та аналізу
лідер Трудового руху – Солідарність

Безумовно – всі, ми, люди — різні. Кожна людина індивідуальна. Кожна людина вірить, відчуває і сприймає навколишній світ по своєму. Зрештою як підмітив Булгаковський  Воланд  «люди як люди… Одні люблять гроші, в серця інших інколи стукає милосердя…».

Христос залишив нам десять заповідей і кілька «притч», але про нього і його іменем написано тисячу томів бібліографії. Одні в ім’я Христа ішли на жертву, інші його іменем зцілювались, ще інші від його імені водили хрестові походи і спалювали  на вогнищах інквізиції  інакомислення — кожен жив і поступав, як йому підказував «його» Христос.

Тарас Шевченко залишив нам всього один «Кобзар». Але насправді їх мільйони. Бо в серці кожного українця живе свій Шевченко і свій Кобзар. Його не можна «вивчити», вкласти в хрестоматійні постулати «науки», осягнути «логічно». Бо кожне слово «Кобзаря» – це розмова з вічністю з якої на нас дивляться очі нашої ж власної історичної, національної та громадянської совісті. І кожен хто хоч раз вирішував заглянути в цю вічність знаходив там свого Шевченка. Для одних він був «сільський поет» і «Кобзар», для інших «атеїст» і «вурдалака», ще  для інших Учитель і національний Пророк.

Саме цікаве те, що кожен раз наша історична  дійсність  повністю співпадала з тим, який з цих «різних» Кобзарів домінував в  свідомості правлячої еліти  на текучий «політичний момент».

Що ж до того  чи може сільський кріпак взагалі бути національним Пророком, то тут можна поставити і інше рівносильне по змісту  запитання, – а чи може «син теслі» бути Сином Божим і Месією? Якою б не була відповідь на цю дилему з боку самих затятих опонентів ясно одне – Без Шевченка, як і без Христа ніхто сьогодні не може помислити нашого національного буття. Бо Його мудрість не містечкова. І його актуальність не у випадковій цитаті вирваній з контексту на «вимогу часу». І скільки б його не рядили  чи то у  тогу грецького філософа  чи то у  шаровари «сільського поета»  для нас «ненароджених земляків своїх….» він найбільш доступний і зрозумілий тільки в білих одежах Апостола національної ідеї, який явив свій лик  народу  щоб  дати йому Слово, воскресити його  Дух, пробудити в ньому Віру, підняти його з колін і вселити почуття власної гідності в серця вчорашніх наймитів. В кожному до кого доторкається магія його  Слова  оживає  ця  живильна сила  героїчної спадщини  наших великих предків.

Що ж перешкоджає сучасним «лідерам громадської думки», скористатись цією магічною силою Шевченкового Слова і  дослухались до голосу Апостола національної ідеї? Що перешкоджає  чесно подивитись в очі Правді, яку він нам  намагається донести в своїх творчих одкровеннях, щоб застерегти  нас від гріхів і помилок  «варшавського сміття і грязі Москви». Відповідь простіша ніж може здатись. Тому що «нема Пророка у своїй Вітчизні»!

І Великий Кобзар не став виключенням. Він повторив долю Христа. Його розп’яттям стало наше сьогодення. Та морально-психологічна і політична  дійсність  в якій ми всі сьогодні опинились.

Адже в чому полягав початковий пафос національного руху до власної державності? В чому був його животворчий дух? Цей пафос і цей  дух, який об’єднав всі  здорові сили країни, полягав у прагненні  до того морального очищення і того духовного відродження, яке наростало в глибинах «народної гущавини», як альтернатива корупції. Не тільки корупції  політичній чи економічній а перш за все моральній – яка роз’їдала і розтлівала суспільний організм, поширюючись від самих «верхів» і заражаючи своїми метастазами «низи». І тільки завдяки цьому Пафосу духовного пробудження  розрізнене «населення»  знову стало народом.

Але чи відбулось таке  духовне пробудження? Чи не опинилось державне кермо в руках тих хто став продовжувачем політичної практики «Варшавського сміття і грязі Москви». Чи не опинилась українська державність під контролем тих, хто поклав в основу своїх політичних рішень те, що вже не раз в історії  приводило «батьків лукавих» до державних поразок? Чи стала незалежна Україна тою державою, яку кожна пробуджена українська душа бачила у своїх мріях?

Всі відповіді на поставлені запитання ми знаходимо  на сторінках  «Кобзаря». І там же ми знаходимо відповідь і  про  причини нашої сьогоднішньої державної поразки. А причина проста — люба суспільна Система визначає свій політичний і соціальний зміст тим, якому людському психотипу вона відкриває дорогу, який тип особистості вона культивує, забезпечуючи йому  соціокультурні, економічні і політичні переваги. І тому Т. Шевченко  зі всією безпосередністю своєї геніальної простоти  запитує вже ніби нас, – сьогоднішніх «братів незрячих гречкосіїв»:

Чого ж ви чваниться, ви!
Сини сердешної Украйни!
Що добре ходите в ярмі,
Ще лучче, Як батьки ходили.
Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,
А з їх, Бувало, й лій топили.

В незбагненний спосіб поезія Т. Шевченка  і далі залишається одним суцільним викривальним політичним памфлетом – але вже не про «минувшину», не про «батьків лукавих», а про наше сьогодення. І в цьому його трагедія і його розп’яття. Не почули! Не осягли! Не розгледіли! «Доборолась Україна до самого краю! Гірше ляха власні діти  її розпинають!» А з Україною ці «діти» розпинають і свого «Учителя», свого «Кобзаря», свого «національного Пророка», який насправді так і залишився для «правнуків поганих» всього лиш «кобзарем» і «сільським поетом». При чому така «оцінка» Т. Шевченка, попри увесь фарисейський пафос його визнання як «національного пророка»   залишається пріоритетною у  наших «лідерів суспільної думки», які ніяк  «не помічають» різночитань  в його оцінці «слави» «батьків лукавих» і тих цитатно-догматичних ідеологічних установок щодо мартирологу  «ясновельможних гетьманів», у списки яких себе уже встигли записати і наші сучасні «брути і коклекси» – Л. Кравчук, Л. Кучма, В. Ющенко. А скоро туди потрапить і В. Янукович. І хіба не ця, «малозначима» обставина привела нас до Руїни 2013 – ть?

І коли сьогодні оці наші  «брути і коклекси» на велеречивих   «заходах» в честь Кобзаря поблажливо похлопують його  «моралізаторство» по плечу, приймаючи моральні закиди Шевченка «батькам лукавим» виключно як  «наївні» домисли вразливої натури «сільського поета», то роблять це виключно через те, що вже так далеко «пішли вперед» за «современними огнями» своїх гешефтних цінностей, що і не второпають чим доведеться розплатитись їм же і вже в найближчий час  за цей, по справжньому  периферійний і хуторянський «прагматизм». Хоча своїм «моралізаторством»  в своєму «Посланні ..» Т. Шевченко чітко і ясно попередив чим обертається для «сміття» і «грязі» такий «прагматизм», який «людей запрягає в тяжкі ярма, оре лихом і лихом засіває» і який, заради власних «вольностей і привілеїв», здатен відмовитись від моральних цінностей і  патріотичного обов’язку перед власним народом.

Тому головний сенс  його моральних закидів полягає не в тому щоб ми його «визнали» чи з  ним «погодились», чи його «хвалили» на ювілеях, не зробивши з цієї «згоди» ніяких практичних висновків. Головний сенс його «моралізаторства» полягає в тому, щоб ми зрозуміли і засвоїли одну  річ – перш ніж  претендувати на звання «народу» чи власну «державність» потрібно відновити  в собі людську гідність – «добути Бога в собі або зникнути як підла цвіль». Тому  вся його поезія проникнута відчуттям Бога, вищого божого суду за наші земні гріхи і містичним переживанням історичного процесу. Вслухаємось в симфонію його настроїв  і ми відчуємо в них відлуння тисячоліть, відгомін боїв Святої Русі з темними силами поневолення. Відчуємо, як зовні нехитрий склад його віршів занурює народне самосвідомість в безконечність його історичної долі. Розсуває  історичні та культурні горизонти його «національної ідеї». Надає їй  духовної глибини, як в реаліях повсякденного побуту  так і в плані її цивілізаційної ролі та призначення. Тому так безкомпромісно він розчавлює своїм пророчим Словом плебейсько-шароварне чванство  «гетьманів великих». Так нещадно-саркастично таврує доморощених «римлян убогих». З таким фанатичним завзяттям намагається звернути погляд народу  всередину свого власного національного Я, тої живої Слави «прадідів великих» яка народжувала, створювала і оберігала Святу Київську Русь.

Оте внутрішнє  неприйняття всякого лицемірства, всякого  зла, всякого меншовартістного чванства -  і є шлях до національного відродження, який Шевченко вказує своєму народу. Його «Розрита могила» це не просто символ понівеченої української Волі. Розрита могила – це знищена національна історія, спотворена національна культура і втрачена національна традиція. Вона не в Степу і не в Суборові. Вона в окрадених і обдурених «куцим німцем» серцях «братів незрячих». Вона у наших серцях!

Шевченко далеко не «декабрист», не «марксист» і не «атеїст»-ліберал, як його намагались зобразити колись  і не «вурдалака», як його недавно у своєму пасквілі обізвав один сучасний дегенерат. Він бачить суть поневолення свого народу ширше і глибше. І це відчутно в кожному складі його антиклерикальної риторики, яка є не що інше як вираження неприйняття  цитатно-догматичних  «істин» торжествуючого на духовній ниві фарисейства – «Навколо рай а ви претеся  у церкви». Що це як не духовний бунт проти лицемірства «Мертвої букви Закону» – і в соціальному і в національному і в цивілізаційному плані, який сходить своїми мотивами  до Ісуса Христа?

Своїм животворчим поетичним пафосом він ясно доводить – якщо моральний абсолют в народі присутній, якщо його моральна субстанція не розклалася – тоді такий народ  спроможний відтворити свій державно-національний простір але там, де ця моральна субстанція розклалася, там де згас дух   «морального вогню», там  де «Кайданами міняються, Правдою торгують і Господа зневажають..» – там народ приречений на долю безликої, безформенної і позбавленої власного державного змісту «маси» – попіл історії. Тому з такою гостротою Шевченко піднімає  проблему моралі і моральних абсолютів. Бо чітко усвідомлює що питання духовного відродження збігається з питанням -  чи бути нам саме в якості народу, а чи залишатися тим «етнічним матеріалом» на якому проростають чужі культури і чужі державні організми. І в цій дилемі між Святою Правдою і лукавством чванливої шароварщини  полягає вся  напруга  його пошуку моральних смислів нашого державно-національного буття.

Саме ця грізна велич його духу і страшна  сила посталого з колін народу, яка живе між рядків його «Кобзаря», ця дивна близькість і співзвучність з народною самосвідомістю і є те , що найбільше лякає тих, кому Шевченко потрібен в личині рафінованого  національного Кумира – ідола в образі екзальтованого «сільського поета» містечкового штибу, в якому еклектично змішалися єретичні уповання «безбожника» і соціальний утопізм провінційного мрійника серед народу  «фелахів», які так і не змогли «добути Бога в собі» і  продовжують слідувати на поводу «современних огнів» європейського нігілізму, головне завдання якого полягає в тому, щоб «усунути всі  традиційні  моральні цінності, поставивши знак «мінус » там де був «плюс» і навпаки.

Але хіба не в такому ж  еклектизмі і  недолугій мрійливості книжники Іудеї дорікали Христу, обзиваючи його «лжемесією» і «сином теслі». В фарисейської іудеї Христос так само не міг стати Месією як і Шевченко не може бути національним Пророком в умовах фарисействуючої  псевдонаціональної української державності.

* * *

Чи такими наївно-провінційними були ці великі Вчителі – «Син теслі» з Галілеї та сільський кріпак? І чи потрібно розуміти їх Живе Слово через призму насадженого нам  фарисеями  юродствуючого цитатно-догматичного патріотизму. Того дивного патріотизму, який від імені Христа заохочує серед знедоленого українства конфесійні розколи і релігійні війни, чи намагається перетворити національного Пророка то в ідола войовничого «православ’я» то в головний революційно-атеїстичний символ тих, хто прагне повернути нас в царство «червоних Пап».

Чи не є цей дивний «патріотизм» тим самим лукавством сучасного «сміття» і «грязі», проти якого нас застерігає сам же Шевченко. І чи не є наша незряча згідливість слідувати за цим «патріотизмом» тим самим войовничим невіглаством, яким ми принижуємо свого національного Пророка так само, як і Христос був принижений закликами войовничого фанатизму  палити на вогнищах інакомислення і знищувати духовну спадщину народів. Природа такої   «любові»  до завітів Христа і творчої спадщини національного Пророка однакова. Ціль її принизити ближнього і виправдати  насильство ім’ям оббреханої Істини. Завжди знаходилися ті, хто в довгих трактатах своєї софістичної вченості демонстрували заклики, як одного так і іншого до «крові» і «насильства» і таким чином лукаво перелицьовували  цих духовних подвижників у ідолів фанатичної черні… Але час розпорядився по своєму. Імена фарисеїв забуті. Імена Христа і Шевченка живуть в душах і серцях людей!

І з яких би людських позицій чи  висоти того, чи іншого політичного моменту ми б не подивилися, доля як одного, так і іншого виявилася однаковою. Кожен зійшов на свою Голгофу. І кожен навіки поселився в наших серцях і умах саме в тому сокровенно-символічному сенсі Вчителів, які в різний час і в різні епохи відкривали Істину, довірених їм Богом, народам.

Моліться Богові одному,
Моліться правді на землі,
А більше на землі нікому,
Не поклонітесь…

Такою є остання правда Шевченкового слова. Таким постає перед нами з вічності дух Великого Тараса, примушуючи дивитись Правді в вічі, щоб знайти в собі сили повернутись до себе і до свого власного національного Я – у свою Хату, і у свою Правду. Ця «Хата» – це Храм в душі народу. Пізнай Істину і вона зробить тебе вільною – вторить йому Христос…