Міжнародна громадська організація«Ми українці»
Єднаймося, українці!

Народний артист України Василь Нечепа. Як об'єднати українців. Кобзарські роздуми.

Завершився 2014 рік, рік воєн і страйків у різних кінцях світу, які не припиняються, рік національних визвольних змагань в Україні, втрат та сподівань. Рік 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка в історії України є  особливим, він знаковий і дуже важливий. Його можна назвати ще й українським. Ми розпочали нwаводити українські порядки на своїй землі.  Роботи тут багато - робити не переробити… Швидко не зробиш.

Український ренесанс, який ми розпочали у 2004 році на Майдані, набрав всесвітнього розголосу та підтримки. Тим часом підросло нове покоління українців, котрі вже добре знають  свою історію і культуру.  Падають тепер памятники тиранів-катів.

Наші змагання особливі,  це  – прагнення свободи, війна між добром і злом. Як відомо, у війнах нічийного результату не буває, і правда врешті решт перемагає. У минулому столітті  ми під Крутами головорізів розбили, а от Київ тоді не захистили:  вірні ленінці у столиці велику різанину провели, як оце у нас тепер на сході. Тоді дідів наших «розвели по повній програмі». Брестлитовську угоду було підписано і в крові потоплено. Запрошуємо приїхати  до Крутів  28 січня для вшанування героїв, де я впродовж десятиріч співаю на засніженому граніті.

Тепер угоду з Європою ми знову підписали.  Не обійшлося без крові. Так воно, на жаль, завжди ведеться, клумби свободи поливаються молодою патріотичною кровю. Хочеться, щоб крові цієї було якнайменше. Велична пам'ять про героїв сьогодення лишиться у піснях та численних мистецьких творах, закарбується у граніті.  Минулого року разом з Іваном Зажитьком ми створили і присвятили Небесній сотні пісню на слова Миколи Махінчука «Не зрадь, мій сину, матір Україну». Я співаю її у супроводі Національного академічного оркестру народних інструментів під проводом Віктора Гуцала.

Люди все більше розуміють, хто на нашій землі впродовж століть був катом, а хто братом. «Зрадники» ставали героями України, а ті «герої» відповідатимуть за свої вчинки. З пяти президентів України двох ми вибирали, а трьох призначав Кремль. Ще не відповіла та трійка за злочини, вчинені  за їх правління.  Я пропонував Віктору Ющенку замінити слово «Президент» на слово «Гетьман», бо щось не дуже щастило з «президентами». Але ж  як він міг щось змінювати, коли і Парламент (Верховна Рада), і Кабмін за його правління були прокремлівськими? Тоді співав і зараз співаю: «по голівці можна й бити, а не тільки гладити».

Зараз можна ініціювати таке: так як ми держава гетьманська, закон і правопорядок шануємо, то порядок наведемо лише тоді,  коли , як за доби козацької, в селі будемо обирати сотника, в області - полковника, а у столиці - гетьмана. Це таке самоврядування, як за батька Махна, проти якого вперше у світовій цивілізації головорізи організували перший в Україні голодомор у 1920 році. Таким чином тоді придушили козацьке повстання.

 Правду про українців-козаків берегли і несли людям зрячі й незрячі кобзарі. Від них навчився і вже 32 роки кобзарюю. На широкій сцені я з 1967 року. Не по закордонню працюю, як деякі «мудреці» мені закидають. Я завжди сіяв і сію зерна правди на своїй землі, як це робили кобзарі в усі часи. Кобзарювати на окупованій землі завжди було нелегко і небезпечно. Сто концертів на рік співаю, ще працюю у Чернігівській філармонії.

Згадую, коли прийшов до філармонії, там треба було здавати концертну програму художній раді і виконувати її. Працювали у філармонії лише ті, хто це робив. Так було до самої нашої так званої незалежності. Всі секретарі парткомів всіх концертних організацій при орденах і при найвищих званнях. Коли вождя їхнього в концертних програмах славити припинили, то і гастролі в Україні відмінили. Відмінили художню раду в  Міністерстві і в обласних центрах. Співайте, грайте і танцюйте що хочете, лише самі собі вдома. Їздити на гастролі не треба, бо там люди великим загалом до залів збираються. Отака політика була. Та українська справжня культура міцна і життєствердна!  Два роки тому, памятаю, закарпатський народний хор хтось із донецьких запросив з концертом у Донецьк. Цей славний колектив я добре знаю. Вони там великий фурор учинили. Розповідали мені з гордістю, як їх зустрічали, шанували і майже на руках у дорогу з гостинцями випроводжали. Домовлялися, що на Закарпаття приїде колектив з Донецька, а згодом знову вони співатимуть для шахтарів. Та ніхто нікуди не поїхав, бо почались роздори  і розборки: «Хто дозволив?!»

Гастролюю постійно, намагаюся це робити  за свої кошти, тоді заборонити ніхто не зможе. Постійно планую поїздки Україною.  В черговий раз  мене кличуть до Закарпаття. У тому казковому Закарпатті живуть гостинні і вдячні глядачі, які збираються на мої концерти, організовані у найпрестижніших залах. Співаю для них з великим задоволенням, розповідаю  про сучасну і давню українську культуру, про Батька Тараса, сивокосу Маму Україну, прадавні традиції України, її славних синів і дочок. Під час кожного приїзду мене запрошують у студії всіх телеканалів, обласної телерадіокомпанії. Телевізійне мовлення за Карпатами ведеться  різними мовами для українців, словаків, угорців, румунів, росіян, та інших національних меншин, які компактно живуть там, але ми, на жаль, бачити й чути закарпатців з-за гір не можемо через технічні причини.  Вони теж  дещо обмежені в кількості інформації з «великої» України, тому відчуваю, що мені та іншим українським митцям варто повніше і частіше задовольняти таку культурну потребу людей.

 Мої розповіді з піснями цікаві і дітям, і дорослим. Якось приїхали ми з Михайлом Беленем у село Великі Лози, славне своєю історією, куди приїжджали і працювали відомі люди, наприклад, Ференс  Ліст писав свої геніальні твори. У центрі села біля магазину зібралися літні люди. Вони одразу мене впізнали, і відбулася цікава розмова. Я розповідав і розпитував , мені завжди подобається спілкуватися з людьми, які цікавляться історією свого народу. Це те, що людей гуртує, формує націю і додає гордості за свій народ. У Чернігові, де я сорок п,ять років співаю, впізнають далеко не всі, бо глядацька аудиторія філармонії, з якою спілкуюся найчастіше, у трьохсоттисячному місті  невеличка, культурологічні телепередачі за українською тематикою стали рідкістю, та й запрошують  мене до телестудій винятково рідко. Обласне чернігівське телебачення за своє існування не запросило мене жодного разу, навіть не знаю, чи є у них студія для запису. Але дуже часто на телеекранах з,являються «майстри», яких уже й показувати не можна, бо схожі вони не на професіоналів, а на збоченців якихось.  Але є серед чернігівців зацікавлені шанувальники, які знають співані мною пісні напам’ять, бо я часто наживо співаю і веду розповідь у радіостудії обласного радіо. Я дуже вдячний радійникам, які постійно запрошують мене, аби розповісти про славних ювілярів Чернігівщини та про різні мистецькі  програми. Газети теж друкують матеріали про мої поїздки та авторські концертні програми. Ще інколи мене показує міське телебачення, минулого року навіть вперше на «прямий ефір» запросили були. Дякую Чернігівській міській телерадіокомпанії. Мене запрошують і усі обласні телекомпанії, де я гастролюю.

 Я завжди прошу, щоб робили українські програми, показували українських виконавців, які українською про Україну співають та розповідають. На наших столичних телеканалах показують одного, або двох так званих наших виконавців, а вони вже давно не наші, продані, котрі  мекечуть, і скиглять там, а ціле покоління молодих талановитих виконавців ми не бачимо і не чуємо. В усіх демократичних державах національні та державні ЗМІ працюють  на націю. Є і безліч цікавих програм для іноземців мовою свого народу.

 Зацікавленого слухача я, як зрячий кобзар, бачу зразу. Нещодавно я виступав у Київському університеті «Крок» перед відвідувачами фотовиставки «Шевченкіана» справжнього козака Миколи Черепа. Там нам французи вручили запрошення до Парижу з цією виставкою та концертом. Вже і квитки з броньованим готелем нам вручили. Це було дещо несподівано, але ж треба якось все встигати. Тому свої виступи, участь у заходах і творчі поїздки за межі України планую заздалегідь. Знаю, що доведеться  знову поспішати з-за кордону додому в кінці березня до дня народження Леоніда Пашина, фронтовика і  творця Заслуженого хору «Десна». 30 березня 2015 року виповнюється 90 років від дня його народження.

 Хор, створений маестро Пашиним понад шість десятиріч співає на радість людям, а його самого з філармонії вижили, капелу бандуристів, якою керував, розігнали. Тепер ми відновили капелу у філармонії.

 Дякуючи Богу, восьме десятиріччя у Чернігові немає відкритої війни. Скільки військових «героїв», справжніх і несправжніх генералів з орденами і медалями  з,явилося в Україні після Другої світової війни, то це якийсь жах! Зараз, як ніколи нам потрібна сильна армія. Чекаємо на прихід у військові частини справжніх професійних патріотичних командирів. Рік, що минув важливий тим, що в Україні народилось українське військо. Це вже не красне військо, а народне, де вояки знають кого захищати і куди наступати. Перемогти таке військо неможливо. Весь народ вболіває і допомагає йому.

 Нещодавно у Чернігові вшановували  Народного художника України, фронтовика Анатолія Шкурка.  Йому виповнилося 90 років. Я мав честь теж вітати ювіляра під час затишного художнього свята, влаштованого у Чернігівському художньому музеї. Вітали Анатолія Ничипоровича  і голова Чернігівської обласної ради, голова департаменту культури облдержадміністрації, знані художники, митці, рідні, друзі і шанувальники.

 Згадували про різне. Наприклад, як у 1943 році молодий козак Шкурко добровольцем пішов на фронт, щоб звільнити Україну, а потім уже, як і мріяв, став художником. Так і сталося.

Співали і вітали художника-фронтовика. Голова Чернігівської обласної ради нової демократичної, патріотичної генерації  Микола Звєрєв  поздоровив ювіляра, звернувся і до мене, дякуючи  за виступ і безпосереднє спілкування, бо раніше чув мене лише по радіо та читав про мене у газетах. За всю свою концертну діяльність до святкових концертів в обласному театрі мене запросили, здається, два рази, а на східцях театру, на майданах та віче я співаю постійно. Говорили з ним про різне. Обговорювали і потребу та можливість перейменування вулиці Щорса на вулицю Леоніда Пашина. Адже тепер ми вже добре знаємо, хто з них герой, а хто кат і терорист.

Багато чого треба зробити. А найперше, що ми повинні зробити- пам'ятники катам прибрати. Згадаймо, що французи, німці, інші завойовники, коли відступали, то і знамена свої забирали. А тут такі «брати» завелись, що ніяк відступити не хочуть. Хоча, які ж вони «брати»?! Вони як оборотні помираючого царства. Чи може сусідка, а в даному разі держава з жіночим імям, бути «братом», та ще й старшим?! Наша сусідка – царство. А царство – воно. Якщо послухати професійних істориків від нашої сусідки, які уже тепер відкрито заявляють що ні Росія, ні столиця її не має жодного відношення до слов’янства, треба уважно вивчити карти Чернігівської губернії та Чернігівського князівства. На них добре видно, де проходять наші з сусідкою кордони. Все що за межами князівства – землі сусідки. На тих землях проживає дуже багато самобутніх народів, культуру яких треба зберегти.

Отакі, як зараз в Україні «еленери» та інші «енери» сусіднє царство створює на різних землях впродовж століть. У 1478 році опричники царя Грозного вирізали величне слов’янське місто Новгород: приєднали до царства свого від Чернігівського князівства. Польський король згодом місто обложив, щоб повернути в європейський простір, але повертати було нікого. Живих лишилось  лише півтисячі людей. У 1953 році «царство» танками накрило студентський майдан у Будапешті. Тоді ордени та медалі своїм воякам розвішували відрами. У наші дні ордени від сучасних «царів» розвішуютьі роздають за те, що  вбивають молодь на майданах.

 Ми ще пам'ятаємо слова СРСР-івського гімну про те, що «навеки  сплотила Великая Русь». Слова того гімну наші сусіди замінили зразу, коли першими про свою незалежність оголосили, а ось музику лишили. Тепер щоранку в Росії можна почути марш кубанського війська Миколи Лисенка. Свій гімн сусідка за сто років не створила та й мови своєї не має, руською користується. Партія «єдіная и нєдєлімая» нікуди не зникла. Лише називається час від часу по-іншому. Вона і досі в Росії при владі, але складається враження, що кінець її приходить, бо партійний кам’яний вождь падає в усійкраїні. Українці ж обєднуються в українські патріотичні партії. От як кордон збудуємо, катів приберемо, будемо починати відлік своєї незалежності. Тоді за мову, за символи, за кордони, за героїв  наших наші онуки гинути не будуть. А поки цвіт нації гине на фронтах неоголошеної війни.

Оце вже за пятого президента на шляхах по всій Україні майорять великі плакати «Любіть Україну!» Але що таке Україна? З таким запитанням я звернувся до Президента Віктора Ющенка. До того президента, якого всенародно обирали ми, українці. Варто було б розповідати більше у світі, що українці не схожі на дикунські племена, де могли обирати собі вождя, щоб потім його з’їсти. Мабуть нам, українцям варто своїх обраних лідерів більше поважати й шанувати без дикунських зазіхань. Тоді у розмові з Ющенком я просив ввести у виховні та навчальні  програми від дитячих садочків до вищих навчальних закладів правдиве українознавство. Дві години в кабінеті президента обговорювали вже напрацьовані  пропозиції з впровадження українознавства в освіту. Я і проект указу на засідання приніс. У засіданні брали участь керівники секретаріату і як глухонімий тодішній міністр освіти. А через два дні потому чув, як путінець Медведєв  із Севастопольського корабля погрожував нам війною. На різноманітних сайтах в мережі Internet з’явилось понад 30000 різноманітних повідомлень. Як нас там тільки не називали: і хортами, і чортами, і козаками характерниками, які у вовків перетворюються у болотах конотопських… Ось, виявляється, чого бояться наші вороги.

За дорученням президента було зібрано колегію Міністерства освіти, де за одноголосним рішенням були розроблені і узгоджені пропозиції про введення українознавства в освіту. Потім я постійно зустрічався з Віктором Ющенком, інформував його, як просувається справа. Та через деякий час з міністерських проектів цей документ було прибрано і до сьогодні не знаю, де він. Так ніхто мені тоді і не пояснив, хто в Україні може усувати президентські укази. Нічого з того тоді не вийшло, а одна учителька Носівської школи проспівала з цього приводу мені один куплет: «Піду втоплюсь я у річці глибокій…» У шкільну програму ввели пісні синочка міністра, а згодом почали з теле- та радіоефіру прибирати все українське і, що про Україну нагадує. Хоча при проукраїнському Президентові Ющенку я вів на Національному радіо разом з Олесею Білаш авторську передачу «Діди наші славні», разом з ним заснували фестиваль бандурного мистецтва. Було вшановано славних кобзарів України, зазвучала кобзарська пісня у центральних столичних залах і по всій Україні, на радіо, телебаченні. При попередньому президенті все це дуже швидко прикрили. У деяких телевізійних передачах, матеріалах про мистецькі заходи, які я відкривав, лише поли від моєї свитки бачив. Тепер знову Олеся Білаш веде радіопередачі на державному радіо.

 Впродовж буремних 2013 - 2014 років окрім виступів на запрошення, відспівав 200 концертів «Уклін тобі, Тарасе». Тепер пояснюю, що я впродовж п'яти років багато працював, бо мало, хто й бачив, адже  телевізійники зараз мають дещо інші інтереси і пріоритети. Жодного концерту «Уклін тобі, Тарасе» на телебаченні не було показано. Хоча чого лише не побачиш на телеканалах: танцюють і стрибають у різноманітних шоу, які зазвичай не є мистецькими.  Роблять українці в них, що хочуть, лишень тоді про свою історію, культуру і політику думають менше.

 Нещодавно українці самі обрали собі знову проукраїнського президента. При Петрові Порошенку мене почали запрошувати до столиці, на радіо, до участі у мистецьких заходах. Я маю надію допрацювати і дожити до тих часів, коли всі ЗМІ будуть працювати на Україну. Якщо це відбудеться, ми дуже швидко позбудемося паразитів, які віками живуть у наших тріщинах. Коли українці обєднуються, ці тріщини зникають, а з тріщин зникають паразити і кати нашого народу.

 Будемо достукуватись до високих урядових і президентських кабінетів Петра Порошенка, піднімати рівень культури й освіти в Україні, бо це найміцніше підґрунтя для економічного росту країни і зміцнення держави. На долю цього Президента-Гетьмана випала визвольна місія, відповідальна і глобальна. Під час війни треба міцніти, боз однією булавою не переможеш. Обєднуємо свідоме військо і перемагаємо разом! Нестимемо і примножуватимемо славу наших попередників до найвіддаленіших країн світу.