До історії конституційного закріплення права громадян України на інформацію

Закріплення у діючій Конституції України (ст. 34) права кожного вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший  спосіб – на свій вибір є важливим досягненням і невід’ємною властивістю сучасного українського суспільства. Природу цього складного правового явища неможливо розкрити  без аналізу історичної ретроспективи його становлення і розвитку у формах, які відповідали політичним режимам держав, що існували на українських землях. 

Україна має свою багату історію. Аналіз загальновизнаних  процесів українського державотворення та відповідних державно-політичних режимів дає можливість умовно  визначити три основних етапи становлення і розвитку права громадян України на інформацію: перший – від Київської Русі (ІХ-ХII ст.) до становлення і розвитку української національної держави - Української Народної Республіки (1917-1918 рр.). включно; другий – радянський – 1917–1991 р.р.; третій – сучасна незалежна Україна.

Перший етап включає в себе окремі значні самостійні історичні періоди розвитку української державності  протягом тисячоліття: Київська Русь (ІХ-ХII ст.), Галицько-Волинське князівство (ХII-ХІV ст.), Велике князівство Литовське та Річ Посполита (друга половина ХІV ст. – перша половина ХVII ст.), період Козацької Республіки (Війська Запорізького) і Гетьманської держави (ХVІ-ХVIII ст.), період входження українських земель до складу Російської та Австрійської імперій (ХІХ ст.), період становлення і розвитку Української Народної Республіки (1917-1918 рр.). Характерною особливістю даного етапу було те, що становлення і розвиток права на інформацію проходило в умовах класово-станових відносин феодалізму, раннього капіталізму.  

До передумов становлення права на інформацію слід віднести вічову демократію  Київської Русі, де  основною формою участі населення у вирішенні важливих державних і громадських справ було віче, в яких могли брати участь усі чоловіки, крім холопів і де вони могли усно висловити свої думки, пропозиції тощо, тобто довести інформацію до інших осіб.

Періоди Галицько-Волинського князівства та часів входження українських земель до складу Великого князівства Литовського та Речі Посполитої характеризуються зменшенням впливу вічевої демократії на політичне життя та можливості участі для нижчих верств  українського населення у політичному житті, що обмежувало їх право на інформацію.

У період Хмельниччини існувала певна програма, спрямована на охорону прав та вольностей народу Руського, які розглядалися не лише як право української нації на самовизначення, а й як захист природних прав кожного українця. Вона була повністю реалізована і отримала відображення у цілій низці документів тієї доби.

Подальший процес закріплення прав та вольностей людини відбувався за часів правління гетьмана Івана Виговського. Так, Гадяцькі статті 1658 року чи не вперше у світі встановлюють свободу віросповідання і розширюють обсяг права на свободу світогляду, оскільки долучають до нього право на вибір освіти та свободу  на заняття науковою діяльністю, свободу слова: «Гімназії, тобто навчальні доми, колегії, школи та друкарні, скільки їх потрібно без перепон ставити буде вільно і свободно науки відправляти та книги друкувати всякі, і в полеміці про віру». 

Особливе значення для становлення і розвитку права на інформацію має історичний період відродження Української державності на основі Запорізької Січі. Зокрема, право на інформацію   знайшло своє відображення  і  закріплення в окремих нормах Конституції Пилипа Орлика (1710 р.), яка утверджувала думку про те, що українці – вільний народ і заслуговують на власну суверенну державу. 

Проголошувалась відкритість влади, тобто право збирати приватні і публічні ради, на яких „обмірковувати спільне благо батьківщини...”,  чим започатковувалися принципи гласності, відкритості органів влади; доступність їх рішень широкому колу осіб. Значна увага приділялась інформаційній безпеці держави. Юридично забезпечувалось право  на свободу слова, вільне поширення інформації. Зокрема, старшинам, полковникам і радникам надавалось право у разі, коли Гетьман відхиляється від законів або завдає шкоди вольностям, скористатися повною свободою голосу, щоб публічно на раді висловити докір Гетьману, вимагаючи звіту щодо порушення законів і вольностей батьківщини. Гетьману не дозволялось ображатися чи мститися за публічно або приватно висловлені докори, тобто заборонялось переслідування за критику. Започатковувалася система державного поштового зв’язку,  встановлювались посади  гінців. В силу історичних обставин Конституція П.Орлика  не була втілена в життя, але вона є безсмертним документом світового значення, безцінною пам’яткою культури нашого народу. Державотворчі ідеї часів українських гетьманів козацької доби,  особливо щодо збереження її демократичних традицій, зберігають свою цінність і в наш час.

Руйнація гетьманщини і, як наслідок, знищення особистої свободи українців, основних природних прав людини, а також запровадження в Україні кріпацтва 1783 р. відкинули Україну в її розвитку на цілу епоху, загальмували її буржуазний розвиток, ліквідували загалом правову базу, яка б могла забезпечити права людини в Україні.  

Буржуазні революції в Європі викликали проведення буржуазно-демократичних реформ у Російській та Австрійській імперіях, до складу яких на початок ХІХ ст. входило більшість українських земель.

Визначальне значення для становлення права  на інформацію мала Французька революція. У Декларації прав людини і громадянина 1789 р. було проголошено право на свободу слова.

Не слід також забувати і про погляди класиків української політичної філософії (Т.Г. Шевченка, М.П. Драгоманова, І.Я. Франка, М.С. Грушевського) на права людини. Вони формувалися під впливом боротьби українського народу (самостійно або в союзі з братніми народами Європи) за громадянську свободу та самостійний розвиток.

У ті часи погляди на права людини ґрунтувалися на ідеології природничого та божественного права. Класики української політичної філософії вважали, що людина є вільною від природи, оскільки, вільною її створив Бог. 

Значним моментом в історії розвитку права на інформацію є положення Основного закону «Самостійної України», підготовленого і видрукуваному у першому номері часопису Української народної партії «Самостійна Україна» (вересень 1905 рік). Стаття 18 розділу «Українці й їх права» визначала право кожного українця на свободу «оголошувати свої думки й пересвідчення всяким способом»; для кожного проголошувалася вільними наука і навчання (стаття 22); стаття 23 встановлювала свободу друкованого слова та заборону цензури; декларувалося право кожного «звертатись до влади з петиціями, підписаними одним або багатьма (стаття 26); таємниця листування проголошувалася недоторканою (стаття 27). 

Початок ХХ ст. характеризується невпинним зростанням масових виступів трудящого населення України, активізувався національно-визвольний рух. Під час революції 1905 р. виявився антинародний характер царського законодавства, яке вводило  обмеження громадянських прав на  свободу слова, друку, зборів та спілок. Зокрема, Тимчасові правила про пресу (24.11.1905р.; 18.03. і 26.04.1906р.) забороняли публікації, які загрожували безпеці держави, закликали робітників до страйків, а студентів до припинення занять тощо.   

Ці фактори були враховані Центральною Радою України в період відродження української державності (1917-1918 р.р.) яким завершується перший етап становленні і розвитку права на інформацію.

Про це свідчать такі основоположні акти  як Універсали, Конституція Української Народної Республіки (УНР) та інші. Зокрема,   Третій Універсал (1917р.) проголошував право на свободу слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, недоторканості особи й помешкання, право й можливість уживання місцевих мов у зносинах з усіма установами  тощо. Право на свободу поширення інформації обмежувалось лише в інтересах  національної безпеки.  Проголошувалось, що громадянин УНР і ніхто інший на території її не може бути обмежений в правах слова, друку, сумління, організації, страйку, інакше як у випадках, передбачених законами.

Правовому захисту підлягає інформація про  приватне життя особи. Конституція УНР проголошувала, що „домашнє огнище призначається недоторканим,  а входження до нього можливе лише у    невідкладних випадках за дозволу суду”.  Встановлюється таємниця листування (листова тайна), гарантом забезпечення якої виступала держава. Заборонялося „відкривати листи без судового наказу інакше, як у випадках, законом означених”. Встановлювалась гласність судового процесу:  „поступовання в суді має бути прилюдне і устне”. Нормативному регулюванню підлягали персональні дані. Зокрема, порядок утворення Національних союзів передбачав ведення іменних списків-національного кадастру, який по складанню публікувався до загального  відому. Кожен мав право вимагати як свого включення до даного національного кадастру, так і виключення з нього, з огляду на заяву про неналежність його до даної нації. Під час війни громадянські  свободи могли бути частково обмежені або припинені спеціальним законом.

Закон про тимчасовий державний устрій України (1918 р.)  проголошував  право недоторканості приватного життя. Заборонялось робити обшук і виїмку без згоди господаря, ці дії могли проводитись лише у випадках і в порядку, визначених законом. Проголошувалися свобода зборів,  право  висловлюватися і писати,  розповсюджувати інформацію шляхом друку або іншим способом, тобто гарантувалось право на  вільне поширення інформації. Встановлювалось, що „закони повинні бути доведені до загального освідомлення в утвореному порядку  і перш ніж обнародувати його до діла не прикладати”. Обов’язок  довести до загального відома  закони і накази Уряду та контроль  за своєчасним їх виданням  покладався на Генеральний Суд.

Таким чином, на першому етапі, що охоплює різні історичні періоди української державності, зароджувалися  окремі елементи права на інформацію, що стало  передумовою для його подальшого розвитку. 

За часів радянської влади було прийнято чотири Конституції УРСР (1919, 1929, 1937, 1978 рр.) у статтях яких права та свободи людини і громадянина знайшли своє відображення.  Однак, крім текстуального викладення цих прав на папері, вони не мали  діючих механізмів реалізації.

Зокрема, Конституція УСРР (1919 р.) серед основних завдань ставила утворення для працюючих можливості користуватися  „свободою живого і друкованого слова, зборів і спілок...”. Дозволялась  пропаганда релігійних наук; з метою  забезпечення  свободи висловлення працюючими своїх думок - У.С.Р.Р.  віддає в їх руки  всі технічні і матеріальні засоби для видання газет,  книг, інших творів друку і забезпечує їх  вільне розповсюдження на всій Україні; встановлювалася повна, а також „всебічна і даремна освіта”.

Закон про Тимчасове Верховне управління та порядок законодавства в УНР (1920 р.)  передбачав видання офіційного   Віснику Державних Законів, що свідчить про значну увагу до поширення  правової інформації.

Уряд України велику увагу приділяв реєстрації і зберіганню нових творів друку та друкованих матеріалів, що мали історичну цінність. На вирішення цього питання спрямовано ряд документів: 25 березня 1921 року – Постанова Укрраднаргоспу, Політичного управління України, Надзвичайного уповноваженого РНК у справах поліграфічної промисловості Раднаркому УСРР про надання обов’язкових примірників друкованої продукції в книгосховища УСРР і РРФСР; 29 березня 1921 року – надіслано Циркуляр про заходи щодо зберігання друкованих матеріалів Укрполіграфвідділу”. 

Але поряд з проголошенням  на конституційному рівні свободи слова, у 1923 році з’являються «Законы о печати», що вводили попередню цензуру та  інші обмежувальні заходи і нагляд за друком.

В Україні створюється Центральне управління у справах друку (перетворено у 1925 році в Управління справами літератури і видавництва Наркомосвіти (Головліт)), основними завданнями якого було здійснення політичної цензури про що свідчать матеріали Сьомої конференції КП(б)У (м. Харків, 4-10 квітня 1923 р.): «В деле борьбы с буржуазной идеологией большое значение приобретает созданное на Украине Центральное управление по делам печати», а також звіт Наркомосвіти за 1924-1925рр., де йдеться про те, що «Діяльність  Управління справами літератури й видавництва в основнім зводиться до забезпечення достатнього державного політичного контролю над усіма видами друків і органами, що відають виданням та розповсюдженням друкованих творів) ”. 

Конституцією УСРР (1929 р.)  проголошувалась свобода релігійних визнань і антирелігійної пропаганди,  воля виявлення своїх думок. Посилювались економічні гарантії права на інформацію: передавалась  до рук робітничого класу і селян преса та  всі технічні і матеріальні засоби для видання часописів, книжок тощо;  забезпечувалось їх вільне поширення по всій країні. Гарантувалась воля зібрань, мітингів, походів, свобода спілок. На державу покладався обов’язок надати громадянам повну, всебічну та безплатну освіту. Право на доступ до духовної (культурної) інформації забезпечувалось подальшим розвитком  української національної культури, культури національних меншин. Формування окремих видів інформаційних ресурсів покладалося на Центральне статистичне управління. Доступ громадян до інформації про діяльність  Рад забезпечувався обов’язком цих виборних органів регулярно  звітувати перед виборцями.

Водночас, цензурний режим, встановлений більшовиками, став охоплювати всі сфери соціально-політичного і культурного життя народу, включаючи і журналістику. Особливу увагу було приділено радіомовленню.

Ним став активно займатися Всесоюзний комітет по радіофікації і радіомовленню при РНК СРСР, створений у 1933 році і серед основних завдань якого було – посилення політичної пильності в підготовці мікрофонного матеріалу. Жорстко регламентувався порядок здачі мікрофонних матеріалів, зокрема, встановлювалося, що виступи, записані на плівку, редакції і сектора з представленням точної стенограми і відповідними візами здають в сектор випуску, завізовані уповноваженим Головліту, за 1 год. до ефіру, а уповноваженому Головліту зазначені передачі здаються не пізніше ніж за 3 години.  

Конституція УРСР (1937 р.) проголосила  принцип гласності судового процесу. Доступ до інформації в процесі здобуття освіти забезпечувався  загальнообов’язковою початковою  безплатною освітою, включаючи вищу. Свобода слова, друку забезпечувалась  наданням трудящим і їх організаціям  друкарень, запасів паперу, громадських будинків,  засобів  зв’язку та інших матеріальних умов. Гарантувалась недоторканість житла громадян і таємниця листування. Розвиток нових інформаційних технологій, телебачення і радіо, викликало потребу  у державному регулюванні їх діяльності. До складу Ради Міністрів України входили Голови Державних комітетів по телебаченню і радіомовленню;  кінематографії; у справах видавництва, поліграфії і книжкової торгівлі; начальник ЦСУ тощо. Підлягав опублікуванню   Державний бюджет та звіт  про його виконання.

Незважаючи на проголошені свободу слова і друку, посилювалася цензура з боку Головліту, ввійшли в практику знищення і передрукування тиражу газет. Лише за 1 квартал 1939 р. були передруковані тиражі 93 газет. З допомогою Головліту знищувалась неугодна література, зростав перелік інформації, яка становить таємницю, зокрема, якщо у 1936 р. у переліку таємниць налічувалось 372 позиції, в 1937 р. до них добавилось ще 300. У 1938 р. були  оголошені політично шкідливими 10 275 706 книг, 223 751 плакат, на іноземних мовах знищено 55 514 газет і журналів.   

4 травня 1958 року Постановою Ради Міністрів УРСР і ЦК КП України №579.24 затверджується нове Положення про Головне управління по охороні військових і державних таємниць при Раді Міністрів УРСР, основними завданнями якого було: не допускати опублікування матеріалів, що перекручують політику КПРС і радянського уряду, спотворено подають марксистсько-ленінську ідеологію; інформувати партійні органи про політично помилкові формулювання і положення в різних матеріалах (преса, радіо, кіно, театр тощо)”. 

Наступний період радянського етапу становлення права на інформацію  характеризується позитивним впливом демократичних світових процесів з утвердження прав людини, в тому числі  і права на інформацію, з якими пов’язано заснування у 1945 році ООН і прийняття низки міжнародних документів щодо захисту прав людини: Загальної декларації прав людини (1948 р.), Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1966 р.) та інших. 

Так, Конституція УРСР (1978 р.) серед основних напрямів політичної системи визначала, зокрема, розширення гласності, постійне вираховування громадської думки тощо. Право на доступ до інформації в процесі набуття освіти, забезпечувалося  загальнообов’язковою  середньою  освітою, розвитком заочної і вечірньої освіти, безплатною видачею шкільних підручників, створенням умов для самоосвіти. Проголошувалось право на доступ до духовної інформації (бібліотечних, музейних, архівних фондів тощо), загальнодоступність цінностей вітчизняної та світової культури. Право на одержання масової інформації забезпечувалося  розвитком  телебачення і радіо, книговидавничої справи і періодичної преси, мережею безплатних бібліотек,  розширенням культурного обміну з зарубіжними державами.  Розширювались можливості щодо  вільного поширення інформації: вносити до державних органів і громадських  організацій пропозиції щодо поліпшення їх діяльності, критикувати недоліки в роботі тощо. На службових осіб  покладалися обов’язки розглядати пропозиції та заяви громадян, давати на них відповіді, не вчинювати переслідувань  за критику. Свобода слова, друку  забезпечувалася можливістю  широкого розповсюдження інформації  (термін „інформація”  вперше з’явився в Основному Законі держави) з  використанням преси, телебачення, радіо тощо. Гарантувалась свобода совісті, відправляти релігійні культи або вести атеїстичну пропаганду. Забезпечувалось  право на недоторканість житла,  особистого життя громадян. До  конфіденційної інформації віднесено не лише таємницю листування, а й телефонних розмов і телеграфних повідомлень.  Підлягає захисту з боку держави честь і гідність, особиста свобода та майно,  гарантувалось право оскарження дій, службових осіб, державних  і громадських організацій. На  Ради всіх рівнів покладався обов’язок: здійснювати  свою діяльність  на основі колективного, вільного, ділового обговорення і вирішення питань; гласності; регулярної звітності;  систематичного інформування населення про свою роботу і прийняті рішення; а також гарантувалось  вільне обговорення політичних, ділових і особистих якостей кандидатів у депутати,  право вести  агітацію на зборах, у пресі,  на телебаченні і радіо. В той же час, не передбачалось публікування бюджету та звітів про його виконання, а лише  його загальні показники. 

Водночас, демократичний потенціал Конституції 1978 року не міг бути реалізований, оскільки вона діяла в умовах тоталітарного режиму в Україні і необмеженою влади КПРС. Продовжував діяти  Головліт України, який контролював рукописи творів друку, доповідей та інших текстових й ілюстрованих матеріалів, що відправлялися за кордон громадянами тощо.

Отже,  за радянських часів у Конституціях України  тема права на інформацію самостійно не виділялась. Вона була включена в систему політичних прав і свобод. Конституції закріплювали свободу слова, друку зборів тощо. Опосередковано право на інформацію конституційно фіксувалося у зв’язку з гарантіями прав на освіту, використання досягнень культури; права на участь у державному управлінні, на внесення пропозицій та інші. Крім того, конституційно охоронялося право на таємницю листування, телефонних переговорів тощо.  

Лише з відміною дії ст. 6 Конституції СРСР про керівну і спрямовуючу силу КПРС у радянському суспільстві сталися позитивні зміни щодо забезпечення права громадян на інформацію.

 Таким чином, радянський етап привніс значні внески у процес становлення і розвитку права на інформацію, однак проголошені правові можливості громадян на інформацію носили суто декларативний характер.

Завершальний етап становлення і розвитку права на інформацію охоплює період утвердження сучасної незалежної української державності. Він характеризується прийняттям  16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України  і 24 серпня 1991 року – Акта проголошення незалежності України, які проголосили про утворення незалежної держави, чим створили державно-правові умови для реалізації громадянами права та інформацію. 

Так, Конституція  УРСР (станом на 1994р.) проголошувала  свободу слова, закріплювала інші права та свободи, які були зазначені у Конституції УРСР 1978 року.  Було ліквідовано головний цензурний орган – Головліт (Держкомтаємницю). Розширювались повноваження Верховної Ради України та її Президії,  парламент обирав головного  редактора газети законодавчого органу, на   Президію покладався обов’язок  забезпечувати  публікування  українською, російською та іншими мовами законів та інших актів Верховної Ради України.

Виникнення незалежної України  дало поштовх для зміни ставлення з боку держави до проблеми прав і свобод  людини  і громадянина, в т.ч. і права громадян   на інформацію, адже  їх захист  є головною  вирішальною функцією правової держави, до розбудови якої прагне Україна.

Приєднання до міжнародних нормативно-правових актів, що забезпечують права та свободи людини і громадянина, а також закріплення їх основних положень у статтях Конституції України, дають підстави сподіватися на створення реальних правових гарантій прав і свобод громадян нашої держави, в т.ч. і  права на інформацію.

Конституція України, прийнята 28 червня 1996 року, має  цілий розділ, присвячений свободам та обов’язкам людини і громадянина. Основним Законом  закріплено право на інформацію - право кожного вільно збирати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір,  що відповідає загальновизнаним нормам міжнародного права. 

Крім того, 10 грудня 1991 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про дію міжнародних договорів на території України», у відповідності з яким укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори  становлять невід’ємну частину національного законодавства України. Необхідно і далі  проводити дуже копітку роботу, яка має бути спрямована на реальне забезпечення положень  цих конвенцій та відповідності їм національного законодавства.

17 липня 1997 року Верховна Рада України ратифікувала Європейську Конвенцію про захист прав людини та основних свобод 1950 року. Ця подія позначила новий етап у розвитку української юриспруденції з питань юридичного захисту прав людини та основних свобод. Незважаючи на те, що  зараз у Україні існує, так би мовити, «подвійний захист» цих прав та свобод – на конституційному рівні і на рівні Конвенції, - проблеми реалізації відповідних конвенційних і конституційних норм залишають ще не вирішеними.  

Розглядаючи розвиток права  громадян на інформацію в історичному контексті, очевидно, що кожне наступне покоління намагалося захистити права людини сильніше, ніж попереднє, забезпечити собі більший обсяг прав та свобод. Кожний крок на історичному шляху надавав нових якостей правам людини і громадянина, в т.ч. і праву  громадян на інформацію, але цей процес відбувався не стихійно, а завдяки постійній боротьбі прогресивних сил за свої права та свободи.

Наповнення цього права демократичним змістом відповідно до потреб побудови громадянського та інформаційного суспільства в Україні є одним з головних завдань Міжнародної громадської організації «Ми Українці».