Благодійний життєвий марафон члена МГО "Ми Українці" Василя Нечепи
У Чернігові почав діяти Благодійний фонд Василя Нечепи. І це мало кого здивувало, бо всім відомо, що український співак, кобзар-лірник і громадський діяч Василь Григорович Нечепа займається благодійництвом вже не один десяток років. Зі справами духовними, даруючи людям свою натхненну творчість, йому вдається поєднувати у різні часи дуже важливі справи про земні матеріальні потреби різних людей. Завдяки саме йому, його щоденній праці було врятоване не одне людське життя. У своїх інтер'ю він не часто про це говорить, зазвичай мова йде про українську культуру, історію, чи політику тощо. Чи не вперше тема благодійності стає основною розмови з народним артистом України, Лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка, державної премії імені Нечуя-Левицького, Чернігівської обласної премії імені Михайла Коцюбинського Василя Нечепи.
– Благо чинність, тобто чинити благо, Василю Григоровичу, для Вас, - українця, так само природно, як говорити рідною мовою, чи співати. Ви звикли до цього ще змалечку, коли допомога ближньому завжди була звичайною потребою, сімейною традицією. Розкажіть про те, як зароджувалася саме така традиція.
– Я виріс у благодійній сім’ї. Моя мама і батько все життя комусь допомагали. Таке часто бувало просто на наших очах, а ще батьки залучали до цього мене і двох моїх братів.
Дорослим треба було впоратись з роботою в колгоспі, з домашнім господарством і городом, опікуватися дітьми тощо, тобто – з купою найнеобхідніших поточних справ, які всі й переробити неможливо, але найперше традиційно у нас на селі допомагають хворим, немічним і літнім людям. Пам’ятаю, коли хтось хворів, моя мама зразу йшла провідувати, допомагала і коштами, і речами, а особливо по господарству. Так було завжди, навіть коли мама й сама вже стала старенькою. Якось я не застав її вдома, бігав скрізь по сусідах шукати, і пам’ятаю, як сусідка Катерина заспокоювала, пояснюючи, що мама поле город у баби Гальки, бо та вже ногами не ходить. Це була остання прополка маминими руками. Бо мама й сама тоді вже ледь ходила.
Якось взимку я їхав з Чернігова до Носівки, а назустріч мама з великим візком вугілля. Вона возила вугілля з дому до Галини Василівни Сопіги – дружини мого вчителя – скрипаля. Галина Василівна тоді вже не виходила з хати. Продовжуючи цю мамину справу вдячності, я опікувався сім’єю сільських інтелігентів Сапіг завжди, особливо, коли навчався у Олександра Степановича. Тоді впродовж десяти років він контролював всі мої вчинки, пояснював, що для українця головне не дрова, які ми рубали фронтовикам, і не сніг, який викидали із садиб взимку, а воля. А щоб цю волю мати і до неї прагнути, треба добре знати «чиїх батьків, чиї сини, і ким за що закуті». Треба землю свою любити й боронити. Так говорив мій учитель.
У Носівській середній школі №3 було створено осередок добровольців, які після уроків допомагали людям. Мене ще у п’ятому класі обрали ватажком цієї благочинної організації, до якої входили й учні 11 класу. Я з дитинства знав, що коли допоможеш бабусі перейти через дорогу, то ти вже робиш дуже велику і потрібну справу, що це ніякий не подвиг, і розповідати комусь, чи хизуватись таким, то – гріх.
Отак ми, діти, призвичаювались до потрібних усім благодійних справ, і вони ставали для нас буденними. А ще у Носівці була славна традиція – толока. Це таке зібрання людей, як на весілля, але насправді - для роботи. Таку толоку я пам’ятаю на подвір’ї батьківської садиби. Тоді мій носівський будинок площею понад сто квадратних метрів заштукатурили з усіх сторін і навіть стелю завалькували за один день. А перед тим кілька днів куховарили наїдки, готувалися. Опісля вечеряли за широкими столами з піснями, дехто до самого ранку. Цю роботу я ніколи не забуду. Стоїть будинок з 1966 року. Він і досі виглядає як новий
– Мені відомо, що після закінчення школи у Носівці, коли Ви поїхали вчитися до Чернігова, Ви продовжили опікуватися багатьма людьми. Розкажіть, чому це було важливим для Вас?
– Після переїзду до Чернігова, де продовжував вчитися на скрипаля у музичній школі, я щотижня їздив до Носівки допомагати батькам і Олександру Сопізі. Допомагав як міг і фізичною працею, і грошима. У той час я багато виступав у концертах. Але згодом розпочався період служби у військовому ансамблі у Німеччині, то була вже справжня служба в армії. Я намагався виконувати настанови свого вчителя: співав солістом здебільшого українські пісні, говорив українською. За це мене навіть дражнили. І саме тоді я зрозумів, що жити за межами України ніколи не зможу.
Все своє концертне життя займаюсь одним – відкриваю українцям Україну. Світова наука і політика визначає, хто ми такі насправді. Українці ж здебільшого мало знають ще про свою славну історію. Мені поталанило ще змалечку дізнатися дуже багато про Україну і світ від свого учителя Олександра Сопіги – дуже освідченої й інтелігентної людини. Він був директором школи, коли там вчилися мої батьки, йому довелося бути в полоні у Німеччині під час Першої світової війни. Учитель розповідав мені про «дєдушку» зі значків жовтенят і ще одного «дєдушку» (Сталіна), який, як і його попередник катував українців. Я згадую, як емоційно і переконливо Сопіга говорив, що війни всюди проходять, але, щоб своїх мільйонами нищити…, такого він не чув і не бачив, такого ніде у світі не було.
Українців нищили нещадно, особливо духовно. Отож українець завжди потребував допомоги і зараз потребує, адже до цього часу наші вороги нищать нашу духовність. Сьогодні це – найближчі сусіди зі сходу. Моя головна допомога українцям зараз, як і завжди – донести до їхніх душ правду про Україну. А це каралося в усі часи і карається, на жаль, і до наших днів. Але кобзарі завжди все одно несуть правду людям.
Ще один мій вчитель Олександр Корнієвський, якому цього року виповнюється 125 років від дня народження, відбув по таборах понад 24 роки з 1937 до 1961 року. Це він створив сучасний музичний інструмент – бандуру. Це він мене навчив грати на кобзі й на лірі. На жаль, не чутно цього року мистецьких заходів по вшануванню маестро, кобзаря-віртуоза та неперевершеного майстра музичних інструментів. Я видав книгу про свого вчителя і їду з нею в різні країни світу, розповідаючи про наше кобзарювання, про Україну і її славу.
Згадаймо про ганебні факти з історії, як ще у першій половині минулого століття разом з інтелігенцією знищили майже всіх кобзарів. Але попри все, кобзарювання збереглося. Страшні репресії не змогли знищити справжню українську культуру. Народжені кобзарями думи і пісні вижили серед людей. Вони відображають історію нашого талановитого народу, який тисячоліттями виживав на своїй землі. Люди від покоління до покоління зберігали, примножуючи традиції культури, утверджуючи дух українства. Своє мистецьке життя я теж присвятив саме цьому. Оце такою я бачу свою гуманітарну місію. На жаль, навіть уже в наш час вона є небезпечною, особливо зараз, коли українці змушені знову виборювати свою незалежність. Та величну Україну ми збудуємо лише разом, лише збагнувши хто ми є. На сотнях своїх концертів запитую у дітей, чи хочуть вони жити щасливими і заможними. Відповідають, що хочуть. Тоді відкриваю «таємницю», що все це буде, якщо вони будуть любити і берегти свою землю так, як любили її Тарас Шевченко і Олександр Довженко.
– Василю Григоровичу, Ви часто наголошуєте на вторинності матеріального, сьогодні говорите про духовну місію, але ж і матеріальне завжди було і є важливим у Вашій діяльності. Як вдавалося поєднувати первинне духовне і таке важливе й потрібне людям вторинне матеріальне?
– Дійсно, про творчість, духовність, а саме це для мене є головним, можна говорити годинами.
Понад сорок років я виступаю на сцені, щороку проводжу по сто і більше концертів. Свої авторські концертні програми співав по всій Україні та у столицях тридцяти країн світу. І завжди і всюди говорю одне й те саме: «з гордістю заявляю, що ми – українці започаткували світову цивілізацію, дали людству письмо, пісню, запашний хліб і ще багато-багато того, чим користується світова спільнота».
Так, українці завжди активно творили і поєднували духовне, і матеріальне. Завжди вважав, що матеріальна благодійність – то річ вторинна, тому то моя благодійність дещо утаємничена, хоча насправді жодної таємниці немає. Наприклад, я не приховував того, яким чином у 1990 році Японська фірма «Олімпус» безкоштовно передала Чернігівській обласній дитячій лікарні два унікальні фіброгастроскопи, які коштували в той час по двадцять три тисячі доларів за кожний. Я гордий тим, що кошти на ці прилади я заробив своїми концертами в Австралії. Вони були переадресовані в Японію на фірму «Олімпус». А фірма передала медичне обладнання до лікарні, про яку я їм повідомив. Нещодавно я цікавився у головного лікаря лікарні Олександра Карети про ці унікальні діагностичні прилади. Він повідомив, що медичне обладнання понад двадцять років успішно працює в лікарні.
Згадую свої виступи перед українцями в Австралії. Головне не те, скільки вдавалося збирати доларів у величезних залах на концертах і після них, хоча і це тоді було дуже важливо,за що я їм і досі дякую, а найголовніше, що вони вперше за півстоліття зібралися разом. Знову туди кличуть, вже втретє.
Після Австралії я здійснив навколосвітню концертну подорож через Гаваї до Канади та США і в Західну Європу. Тисячі українців у переповнених залах слухали українську пісню і її правдиву історію. У той час об'єдналися дві українські партії, які були в еміграції. А у нас в Україні трапилось велике лихо – аварія на Чорнобильській АС. Тоді було таке відчуття, ніби горить будинок, і люди самі без ніякого наказу біжать з відрами гасити й рятувати. Бігав і я, як в дитинстві, з тими відрами. Загасили і забули… У перші дні аварії на ЧАЕС я там співав, тільки пільг собі не оформив, бо Гріх.
Десять тонн ліків та усього іншого з Канади було переправлено до Чернігова. Перед тим на мої концерти канадці приїздили величезними вщент заповненими автобусами, переймалися нашою бідою, прагнули допомагати. Так було і в США. Там ми завантажили у місті НьюКасль, що біля Нью Йорку, величезний вантажний літак «Руслан». Вісімдесят три тонни гуманітарного вантажу було доставлено до Борисполя у березні 1990 року. Тоді ще й держави такої Україна не було, а ми українці були і є. А у державі, у якій ми тоді жили, не вистачало шприців, мила, туалетного паперу, зубної пасти і багато ще чого. А були серед нас ще й такі, що заявляли на весь світ, що і сексу не було.
– Розкажіть про благодійний фонд, який працював у Бельгії?
– Доправляти грузи через океан було дорого, тому в рамках кругосвітньої подорожі я створив у Бельгії в місті Хоутхален біля Генку при українській православній церкві Фонд допомоги дітям Чорнобиля на Чернігівщині. Всі великі клопоти щодо роботи фонду взяла на себе родина Дерев'янків. Саме тоді пісня «На Чорнобиль журавлі летіли» Дмитра Павличка та Олександра Білаша, яку я часто співав у Бельгії, стала там вже народною. Ось поїду почую, як її зараз співають.
Під час мого першого приїзду я побачив на мерії міста Генк синьожовтий прапор. Отже прапор міста Генк такий же за кольорами, як і наш державний прапор України. Громада українців Генку збирала тоді великі посилки до Румунії, де відбувалася революція, а в Україні «пихкав» Чорнобиль… Я й досі живу в Чернігові за 70 кілометрів від реактора.
Тоді я запропонував заробляти кошти моїми концертами за однієї умови – все зароблене відправляється до Чернігова. Впродовж десяти років у вільний від філармонійних гастролей час я виїздив туди. Так до Чернігова привезли понад двісті тон гуманітарної допомоги. Ще стільки ж відправили до Києва, Житомира та Львова. Якось зразу після одного з концертів фірма «Лілак» зробила подарунок для чернігівців – завантажила двадцять сім тонн сухого молока. Та далі мені ставало все складніше привозити гуманітарку. Останню вантажівку з двадцяти двома тоннами відвезли до Черкас. Я відмовився від гуманітарної участі, і все це припинилося, хоча сім'я Дерев'янків і зараз приїздить до Чернігова.
– Як можна визначити, скільки було надано допомоги?
– За словами Віталія Дерев’янка, привезено допомоги на суму одного долара з семи нулями. Я так зашифровую загальну суму, щоб знову не розпочали тягати мене по судах.
У Чернігівській обласній лікарні вже понад двадцять років працює томограф фірми «Сіменс». Його вартість становить один долар з шістьма нулями. Кожен може завітати до обласної лікарні й поцікавитися у її головного лікаря Миколи Михайловича Романюка, як працює обладнання зараз. Тисячі людей обстежені безкоштовно, бо такою була домовленість з лікарнею. Згадую, коли томограф встановлювали, я особисто прикрутив його до підлоги лікарні. Тоді з Бельгії до Чернігова приїздив академік Пальмарс зі своєю бригадою інженерів, які монтували томограф у спеціально прилаштованому приміщенні.
Загалом, я ніколи не рахував скільки матеріальної допомоги вдалося привезти в Україну. Для мене було важливим нести по світу інформацію про Україну.
– Я зрозуміла, що, коли закінчилася активна робота з Бельгійським благодійним фондом, для Вас розпочався новий етап, який можна назвати активною гуманітарною українською культурною місією. Коли і де продовжилися Ваші кобзарські мандри по світу?
– Щонайчастіше і найбільше мандрував у США. Впродовж десяти років обспівав усі українські школи в Америці. Вони так і називаються «Рідна школа». Тоді було таких тридцять шість. В день 50-річчя смерті Олександра Довженка виступив у Стендфорському університеті. То був листопад 2006 року. Після того мене часто запрошували і зараз запрошують різні навчальні заклади. Такі концерти я завжди вважаю дуже-дуже важливими й відповідально до них готуюся, збираю нові матеріали з історії української музики і українців. Виступи для школярів та студентів – безкоштовні, хоча мені пропонували у Каліфорнії скласти програму двома мовами до вченої ради університету і взяти дозвіл для офіційних виступів. Програма «Історія прадавньої держави Україна в її піснях» розміщена на сайті Стендфорського університету двома мовами.
– Чи існують ще благодійні фонди, якими Ви опікуєтесь?
– Я був президентом благодійного фонду «Сівери», зареєстрованого у Славутичі. Та потреба в його існуванні відпала, його закрили. Але тепер в Україні знову таке життя, коли разом з духовною потрібна й матеріальна допомога і не лише дітям, але і дорослим, які постраждали під час АТО. Зараз я хочу долучитися до проблем АТО, допомагати конкретним людям. В Чернігові вже засновано «Благодійний фонд Василя Нечепи». Незабаром виїжджаю за власний кошт до Західної Європи. Маю намір заробити кошти на протез ноги одному бійцю. Я вже з ним познайомився. Йому двадцять років, родом з Миколаївщини. Козак навіть жартує, що збирався одружитися, а тепер став параолімпійцем. Його кохана чекала з війни і говорить, що нізащо ніколи не залишить.
В Україні знову війна. Після часів Київської Русі українці не здобували жодної перемоги у війнах над своїми ворогами. Хоча славні перемоги були. Наприклад, 355 років тому перемогли московське військо під Конотопом. Вщент знищили стотисячну армаду царського війська. Можливо саме на нашу долю випало здобути перемогу у війні. А поки що заросли поля козацької звитяги бур’янами. Національний заповідник не будуємо, бо воюємо. Тож саме час нашу славу досліджувати й примножувати. І знову потрібні кобзарі. Треба виконати послання Тараса Шевченка, тоді збудуємо заможну непереможну Україну. А найперше треба, щоб його принаймні почули:
«Злоначинающих спини,
І пута путії не куй,
В склепи глибокі не муруй.
А всім нам вкупі на землі
Єдиномисліє подай і братолюбіє пошли.»
– Вас дуже добре знають в Україні як справжнього Козака Майдану, хоча орденів і медалей за звитягу вам не давали. Що для Вас зараз є важливим? І що є найважливішим у житті?
– Так, свою участь у двох Майданах я вважаю дуже важливим. Найголовнішим же у своєму житті вважаю продовжити рід, виховати і вивести з рабства своїх дітей і онуків. Я прагну робити все можливе для того, щоб мої діти й онуки були вільними. Намагаюся якомога більше допомагати людям і закликаю всіх це робити.
Розмову записала Ольга Лугова.
Хто захоче долучитися до співпраці у благодійних мистецьких заходах Василя Нечепи можете звертатися безпосередньо до нього. Контакти: mnechepa@mail.ru, тел.моб +38(093) 425-13-04.
МГО «Ми Українці», natali1989dzuba@gmail.com, тел.: +38(044) 360-31-22.
