Мета життя – життя з метою

"Для мене давно вже ясно:
Жінки керують нашим світом!
І, як на мене, це – прекрасно."

Габрієль Гарсія Маркес
Письменник, Нобелівський лауреат

Тривалий час нам нав'язували образиукраїнок, які страждали. Усі літературні та історичні героїні, до яких ми звикли зі школи, обов'язково мусили страждати від лихої долі, закріпачення, панщини, чоловіків або просто за традицією. Навіть початок багатьох українських пісень «Ой,…» сприймали, як стогін страждання, хоча історики знають давньоруське вітання «Гой, тобі, князе», чи «Гой еси», дієслово гоїтись – значить заживати (про рану), жити, бути здоровим.

Уважніше вдивімося в реальні історії українок! Побачимо іншу палітру – наполегливу роботу, жагу до життя, драми, інтриги, уміння підлаштувати реальність під свої бажання, прагнення до розвитку, схильність до волонтерства. Що завгодно, окрім страждань. Якщо в житті є мета, часу на сльози немає.

Анна (Янка) Всеволодівна

Донька великого князя київського Всеволода, онука Ярослава Мудрого і правнучка Володимира Великого.

Засновниця першої школи для дівчат у Київській Русі.

Ще одна розумниця у династії великих київських князів, яка знайшла спосіб реалізувати свої амбіції у буремному середньовіччі. Замолоду Анна була заручена із візантійським царевичем Костянтином Дукою. Приїхала до Візантійської імперії, але весілля так і не відбулось. Нареченого чи то вбили, чи то примусово постригли у монахи, аби усунути від боротьби за престол. Факт, що Анна повернулась додому і прийняла чернечий постриг. Якщо ви думаєте, що на цьому життя у жінок закінчувалось – ви помиляєтесь. 

"Все тільки починається", - вирішила княжна і почала активно опановувати свій новий статус. Зрозуміло, що не всяка черниця могла розраховувати на якийсь кар'єрний ріст, але Анна Всеволодівна була розумна, амбітна, і її батьком був великий князь київський. Це значно збільшувало простір для маневру. 1086 року батько заснував у Києві Андріївський (Янчин) монастир, в якому Анна Всеволодівна стала першою настоятельницею. Вона відкрила при монастирі першу в Київській Русі й одну з перших в Європі шкіл для дівчат, де їх навчали грамоти, народній медицині, співам і шитву. 

Крім того, Анна Всеволодівна брала активну участь у церковно-політичному житті Русі. Наприклад, після смерті київського митрополита Івана II, очолила посольство до Константинополя і привезла у Київ нового митрополита Івана III.  В народі ходили легенди про надзвичайно високе мистецтво Анни Всеволодівни лікувати хворих. Словом, життя її було насиченим і популярність вона мала чималу.Після смерті православна церква зарахувала її до лику преподобних святих.

Єлизавета (Галшка) Гулевичівна

Шляхтянка, меценатка, якій ми завдячуємо існуванням Києво-Могилянської Академії.

Психологи запевняють, що для того, аби почуватися щасливою, людина має регулярно робити щось не суто для себе, а й робити для інших хороше. Українські жінки активно займались волонтерством ще до того, як це стало мейнстримом. Тому ми багато чим їм зобов'язані. Закладами освіти, наприклад.

ЄлизаветаГулевичівнабулазвичайноюукраїнськоюшляхтянкоюіззаможноїволинськоїродини. Завдяки дідусю отримала чудову освіту та корисну для нащадків звичку підтримувати братські школи. У 19 років стала дружиною Христофора Потія – сина митрополита Української греко-католицької церкви Іпатія Потія.Історія цього одруження була майже  експірівська: дві ворогуючі родини (поборники православ'я та католицизму), закохані діти, шлюб попри незгоду батьків, втеча з дому, народження коханої донечки. Але тішилися родинними щастям закохані недовго – чоловік помер за кілька років.

Вдруге Єлизавета вийшла заміж за заможного київського шляхтича Стефана Лозку. Перебралась у Київ. Зблизилась із Київським братством. Після того, як у 1614 році пожежа винищила кілька будівель Богоявленського монастиря, серед яких був і навчальний дім, Єлизавета добровільно відписала свою садибу із землями в Києві для заснування нового монастиря, шпиталю і школи для дітей шляхтичів і міщан. Так було покладено початок Київській православній братській школі, яка пізніше розвинулась у Києво-Могилянську колегію і академію (нині – Національний університет "Києво-Могилянська академія"). При цьому, гроші протягом життя вона жертвувала не лише на київську, а й на інші братські школи.

Наталена Королева

Cвоєю творчістю привнесла в українську культуру новий елемент «європейськості», інтелектуалізму та філософської глибини.

Народилась 1888 року в монастирі Сан Педро де Карденья, біля м. Бургоса, що у Північній Іспанії. Повне її ім’я за старовинним іспанським звичаєм: Кармен-Альфонса-Фернанда-Естрелья-Наталена. Мати Наталени, Марі-Клара де Кастро Лачерда померла при пологах. Дівчинку виховувала бабуся Теофіла з прадавнього литовсько-українського роду Домонтовичів в селі Великі Борки на Волині, а згодом, після її смерті Наталену відвtpkb до Іспанії. Дитина провела дванадцять років у монастирі Нотр-Дам де Сіон у французьких Піренеях. Восени 1904 року 16-річна дівчина вперше приїхала до Києва. Вона вражала всіх, хто її знав, своїми знаннями з історії, археології, філософії, медицини, теорії музики; до того ж вона вже володіла, окрім французької, ще й польською, іспанською, арабською, італійською мовами – а українську пам’ятала ще з дитинства. Далі навчання в Київському інституті шляхетних дівчат. У Києві вчилась музиці у Миколи Лисенка. На пам'ять він подарував їй музичну мініатюру «Зоря з місяцем» з підписом «Моїй учениці». Згодом – рішуча відмова від вигідного шлюбу, навчання в Археологічному інституті Петербурга,  здобула ступінь доктора археології за праці з литовської старовини, відтак зайнялася єгиптологією і водночас вчилася в Петербурзькій мистецькій академії, після закінчення якої одержала диплом «вільного художника», мала свої художні виставки в Петербурзі й Варшаві. Вступаєдо французького Михайлівського театру в Петербурзі, а згодом уклала контракт з паризьким «Theatre Gymnase», що гастролював тоді у російській столиці, у Західній Європі (Іспанія, Франція, Італія) та на Близькому Сході, бере участь в археологічних розкопках у Помпеях та Єгипті. Перші художні твори, написані французькою мовою, почали з’являтися в паризьких журналах у 1909 році. Перша світова війна застає Н. Королеву в Києві. Під час війни, вступивши до Червоного хреста, у складі російської армії майже три роки на фронті як лікар, нагороджена солдатським хрестом «За хоробрість», тричі пораненна, перенесла тиф і кілька запалень легенів. У пору національно-визвольної боротьби в Україні 1917-1920 років працювала в Міністерстві закордонних справ УНР, а з їх драматичним перебігом виїхала до Чехії, працювала вчителькою у Празі. Тут одружилася з Василем Королевим-Старим. саме він надихнув Натанелу писати українською мовою. Перший твір «Гріх» був надрукований в українському тижневику «Воля» (Відень 1921 р.) У середині 30-х – на початку 40-х років виходять книжки Н. Королевої, що принесли їй широке визнання і популярність: збірка легенд «Во дні они», повісті «1313», «Без коріння», збірка оповідань «Інакший світ», повісті «Предок», «Сон тіні» , «Легенди старокиївські» -химерне, філігранно оброблене переплетіння слов’янських, скіфських, давньогрецьких, давньо-християнських і навіть скандинавських переказів, міфів, казок… По війни у Чікаго випущено її повість «Quid est veritas?», Наталена Королева своєю творчістю привнесла в українську культуру новий елемент «європейськості», інтелектуалізму та філософської глибини.

Олександра Єфименко

Історик і етнограф. Перша жінка, яка отримала науковий ступінь почесного доктора історії у Російській імперії.

Освіта – особлива тема для українок. Бо прагнення до розвитку та самоідентифікації не приховаєш, навіть якщо дуже хочеться. Олександра Єфименко не змогла. Можна сказати, що вона вчила росіян історії України задовго до того, як ми зрозуміли, для чого це потрібно. Народилася в родині службовця в Архангельській губернії. Вийшла заміж за українського історика, етнографа і революційного діяча Петра Єфименка, переїхала до Чернігова, згодом до Харкова. Разом із чоловіком, організувала історичний гурток, який згодом перетворився на харківську школу української історіографії.

Досліджувала історію України, була ученицею професора Київського університету Володимира Антоновича.Демонструвала активну громадянську позицію - відстоювала права української мови, засуджувала Валуєвський циркуляр та Емський акт, виступала за зрівняння жінок у правах з чоловіками, читала лекції у Харківській бібліотеці та на Бестужевських вищих жіночих курсах у Санкт-Петербурзі, написала "Історію українського народу"… Словом, багато зробила для розвитку освіти та підвищення рівня освіченості. Зрештою, 1910 року Харківський університет, попри громадську думку, яка очікувано не схвалювала цього рішення, присудив Олександрі Єфименко науковий ступінь почесного доктора історії. Так вона стала першою жінкою в Російській імперії, яка отримала таке визнання у часи, коли жінки ще не мали права навчатися в університетах. 

Наталія Кобринська

Письменниця. Організаторка жіночого руху та боротьби за гендерну рівність в Україні.

Кобринська була панянкою із дуже якісною освітою. Одного дня їй до рук втрапили "Листи з Кракова" професора Юзефа Кремера; невеличка польська книжка з рецензією на якусь французьку розвідку про нерівність жінки і чоловіка. Вихована в родині, де до жінки ставилися з особливою шанобою і повагою, Кобринська була прикро вражена, що хтось десь може ставити жінку нижче за чоловіка. Вражена настільки, що вона усвідомила своїм головним завданням реалізацію феміністичних ідей через художні й публіцистичні твори. Найближче оточення такий підхід до життя не розуміло, вважаючи Кобринську смішною дивачкою. Чи не єдиним, хто підтримав молоду активістку, став її чоловік Теофіл Кобринський. Але найактивніша її робота почалась після його смерті. 

Кобринська виступала поборницею рівноправ'я жінок і чоловіків в Австро-Угорській імперії, укладала петиції з проханням дозволити жінкам навчатися в університетах, 1884 року заснувала у Станіславі першу українську жіночу організацію під назвою "Товариство руських жінок". Налагодила тісну співпрацю з українками на теренах Російської імперії. Стала ініціатором першої української жіночої організації. По суті – з неї почалася історія якісних жіночих журналів в Україні, типу сучасного "Vogue", але ще трішки кращих.Створене Кобринською видання "Перший вінок" заклало основи розвитку жіночих часописів, які редагували і видавали самі жінки. Власне з її легкої руки українські жіночі організації запрацювали у Львові, Чернівцях, Рівному та інших містах Західної України.

Варвара Ніколівна Ханенко

Меценат, мистецтвознавець

Що уможливило в нашій історії Варвару Ханенко? Що скерувало її історичний вибір, дало їй снагу?Ці питання вимагають роздумів, відповідей, не лише через великий борг пам’яті й шани перед Ханенками, а й для нашого власного опритомнення, "з-цілення" себе через пригадування тих шляхів, які ми, українці, вже колись пройшли. Для відновлення нашої історії гідності.  В чому найбільша заслуга Варвари Ханенко, унікальність її історичної ролі? У тому виборі, який вона зробила в тяжкі 1917 – 1919 роки. У великій пожертві, назва якій "Музей Ханенків у Києві".

Навесні 1917 року, на самому початку великого зламу епох, помирає коханий чоловік Богдан Ханенко і Варвара Ханенко у віці 65 років лишається сама. Одне з кращих в Російській імперії приватних зібрань світового мистецтва опиняється в її одноосібному розпорядженні. За їхнім з Богданом задумом, засвідченим його заповітом, вона мала завершити упорядкування колекції, створити музей і подарувати його киянам.

Історія підготувала для цієї літньої жінки значно складніше випробування. Варвара Ханенко – чи не єдина з власників велетенськи приватних колекцій Києва, хто опинився перед таким жорстким вибором: вберегти себе та їхнє з Богданом "дитя", безцінне зібрання мистецтва і старожитностей, та виїхати разом із ріднею з неспокійного Києва до Європи і десь там з честю і славою заснувати "DasKhanenkoMuseum" чи "LeMuséefondé parB. & W. Khanenko", – або ж ризикнути залишитися і таки здійснити Музей Ханенків тут, у Києві. Це був вибір між збереженням життя і збереженням сенсу життя. Між цілістю зовнішньою і внутрішньою. Остання передбачала жертву, значно більшу за ту, до якої Варвара Ханенко була давно готова, до якої її вела вся попередня культурна епоха: віддати колекцію місту. Тепер ішлося про жертву собою, своєю безпекою, життям. Результат її вибору, її великого вчиноку ми всі бачимо, не раз його відвідували і дуже любимо. Варвара не мала рідних дітей, але отримала сотні тисяч вдячни онуків і правнуків, яких з роками стає все більше.

 

Віра Холодна

Зірка німого кінематографу, найвідоміша кіноактриса Російської імперії.

Народилася у Полтаві під ім'ям Віра Левченко. Вийшла заміж за юриста Володимира Холодного і взяла його прізвище. Акторська кар'єра Віри Холодної тривала менше п'яти років, але за цей час вона встигла знятися у кількох десятках стрічок (драми, мелодрами, короткометражні фільми) і стати більше ніж секс-символом свого часу. Після виходу її першого фільму актриса почала отримувати листи від незнайомих чоловіків із зізнаннями в коханні. Були навіть такі, які писали, що покінчать життя самогубством через нерозділене почуття до неї.           

Так почалась яскрава і бурхлива історія життя у стилі "Великого Гетсбі". Навіть початок Першої світової війни не зміг її перервати. Актриса продовжувала зніматись і підкорювати глядачів навіть не потужним талантом, а безмежною жіночністю. У проміжках між фільмами вона брала участь у благодійних концертах, в продажах подарунків до фонду воїнів і їх сімей. Зміни політичних режимів на популярність Холодної не вплинули, до неї продовжували прихильно ставитись усі. Участь Холодної у зйомках фільму означала відсутність будь-яких організаційних питань, як проблеми із постачанням плівки. 

 

Соломія Крушельницька

Оперна співачка, педагог. За життя визнана найвидатнішою співачкою світу.

Винятковий талант оперної співачки Соломії Крушельницької перетворив її життя на грандіозний і дуже вишуканий роман із музикою. Співати почала з юних років. Навчалася в Тернопільській школі товариства "Приятелі музики". Основи музичної підготовки отримала у Тернопільській класичній гімназії, в якій складала іспити екстерном. В одинадцятирічному віці відбувся й перший публічний виступ – в хорі українського товариства "Руська бесіда" в Тернополі. 

Одразу ж після закінчення Львівської консерваторії дебютувала на сцені Львівського міського театру. Так почалась історія підкорення світу голосом неймовірної краси. Але, досягши світової слави, все одно регулярно верталась додому і майже щороку давала концерти у Львові, Станіславі, Тернополі, Бережанах, Коломиї, Стрию, Збаражі, Чернівцях. Багато спілкувалася з Іваном Франком, Михайлом Павликом, Ольгою Кобилянською, Миколою Лисенком, який присвятив їй три романси.

У 1899 року Крушельницька виступала перед родиною російського царя Миколи ІІ. Завершила виступ виконанням українських народних пісень. На запитання імператора, якою мовою вона співала, з гідністю відповіла: "Це пісні мого народу, українського народу".

На початку XX століття Соломія Крушельницька продовжувала активно гастролювати світом і у кожній країні газетярі змагались у вишуканості компліментів, якими засипали її у своїх статтях. При цьому, близька подруга Крушельницької, аргентинська піаністка Негріта де П'яцціні згадувала, що видатна співачка "була настільки простою в особистому житті, наскільки великою на сцені".

У серпні 1939 року, через рік після смерті чоловіка, Соломія залишила В'яреджо і поїхала до Львова – відвідати родичів. До Італії вона вже не повернулась. Радянська влада націоналізувала львівський будинок Крушельницької, залишивши їй тільки квартиру на другому поверсі. 

Її не випускали з СРСР і не давали радянського громадянства. Зрештою, громадянство вона таки отримала, по суті в обмін на те, що відписала на користь СРСР свою віллу у В'яреджо. Працювала на кафедры сольного співу Львівської державної консерваторії – радянські бюрократи довгий час «не знаходили» її диплом 1893 року, без якого всесвітньо відома співачка не мала права працювати у консерваторії.  Лише в останні місяці життя Соломії Крушельницькій присвоїли звання професора і Заслуженого діяча мистецтв УРСР. 

Олена Степанів

Історик, географ, громадська та військова діячка, перша в світі жінка, офіційно зарахована на військову службу у званні офіцера, четар Української Галицької Армії. 

Зараз участь українок у війні за незалежність сприймається не завжди однозначно. Сто років тому вона взагалі ніяк не сприймалась, бо жінку у ролі бойового офіцера просто не уявляли. Олена Степанів на те не зважала. Саме тому на основі її історії можна відзняти не один захопливий фільм. 

Щойно молода студентка Львівського університету, пластунка Степанів почула про створення Українських січових Стрільців, відразу ж попросилась на роботу в поборову комісію. Там їй доручили займатися господарськими справами та канцелярською роботою. Її це не влаштувало. Дівчина знайшла чоловічу форму, перешила під себе і пішла у найкраще фотоательє, щоб зробити фотографію до стрілецької легітимації. Коли прийшла забирати фотографію – її намагалась заарештувати поліція за звинуваченням у шпигунстві. Від ув'язнення захистило лише втручання товариша, відомого Володимира Старосольського. Зрештою, Олена таки домоглася свого і вступила до війська.Дівчина проявила себе під час боїв за Маківку. В одному з боїв загинув її командир, і Олені довелося самостійно ухвалювати рішення і керувати своєю сотнею. Після цього вона отримала звання хорунжої. Що стало безпрецедентним прикладом для всього світу. 

Під час бою під Лисовичами дівчина потрапила до російського полону. Стала однією з найвідоміших героїнь тогочасної преси. По-перше, жінка-офіцер – це було щось нечуване. По-друге, вона неодноразово і з погордою підтверджувала дане їй реноме "сепаратистки-мазепинки", яка добровільно пішла воювати проти москалів. При цьому поводилась настільки гідно, що навіть російська преса певною мірою їй симпатизувала. 

Додому Степанів повернулась лише за два роки, після обміну на російську розвідницю.  Повернувшись на Галичину, дівчина поновилась в УСС, а після короткої перерви, викликаної виключенням з австрійського війська, включилась до українсько-польської війни в однострої Української Галицької Армії (УГА). 

Згодом Олена була,  прес-секретарем Державного секретаріату закордонних справ ЗУНР та Міністерства закордонних справ УНР у Кам'янці-Подільському.Навчалась у Віденському університеті, захистила докторську дисертацію. Викладала історію та географію у Львівській гімназії сестер-василіянок та Львівському таємному українському університеті. Після Другої світової – активно займалась викладацькою та науковою діяльністю. У 1949 році знову потрапила до російського полону через звинувачення в антирадянській пропаганді – її відправили до мордовських таборів, звідки Степанів повернулась додому у 1956 році, коли їй виповнилось 72 роки. 

Софія Богомолець

Мати академіка Олександра Олександровича Богомольця - Софія Богомолець, відома революціонерка, один з керівників народницької організації «Південно-російськийробітничийсоюз». Через два тижні після народження сина суд засудив жінку до страти, пізніше заміненої 19 років каторги.

Софія Богомолець в суворих умовах тюремного ув'язнення своєю стійкістю дивувала навіть бувалих жорстких і цинічних охоронців і жандармів, висловлюючи прямо в обличчя генерал-губернатору все, що про нього думала в грубій формі, заступаючись за своїх подруг, не зрікаючись від жодного свого слова в ім'я ідеї, в яку вірила. Ні карцери, ні одиночні камери, в яких часом Софія проводила місяці, не зломили її. Але здоров'я підірвалося, і вона захворіла на туберкульоз, від якого згодом померла. Софія Богомолець власною долею «навчила» майбутнього геніального вченого ніколи ні перед чим не здаватися, особливо, якщо ти служиш і живеш на благо людям.

Олександр свою матір бачив лише 1 раз в житті, коли за сприяння Льва Толстого його батькові дозволили відвідати Софію в Сибіру... Перед смертю Софія Богомолець подарувала сину переплетене власними руками видання «Кобзаря» Т. Шевченка, просила рідних не заважати чоловікові і синові віддати безкоштовно землю, успадковану нею від батька.  Пізніше академік згадував: «Десять років справжнього каторжної режиму не змогли зломити волі цієї дуже тендітної жінки, не вбили в ній віру в перемогу соціалізму, що не викликали ні хвилини жалю за життя, віддане ідеї. Вона померла не переможеною». Її чоловік (батько Олександра) - Олександр Михайлович Богомолець, син засідателя Ніжинського повітового суду, титулярного радника Михайла Федоровича Богомольця, земський лікар, також неодноразово заарештовувався за співпрацю з народовольцями. Александр Богомолец через усе своє життя проніс думку, що «кожен на своїй ділянці повинен прагнути прожити життя не для себе - для людей, для Батьківщини. До цього завжди прагнув, все своє свідоме життя віддав людям, пошукам можливостей зробити життя 125-150 років позбавленим хвороб. Мій девіз: життя, це ще не все, головне - служіння людям».

Софія Русова (Ліндфорс)

Педагог, основоположник принципів виховання з національним ухилом.

Софія Русова присвятила своє життя боротьбі за сильну українську націю. В активну діяльність включилася ще в 15-річному віці, коли разом з сестрою заснувала перший в Україні дитсадо (1871), розрахований тільки на 20 дітей. Відвідували його діти інтелігенції того часу, спадкоємці дворянських родів. Серед вихованців були двоє дітей з роду Старицьких. Згодом дитячий сад сестер переріс в один з центрів розвитку української національної культури. Нерідко вечорами в приміщенні дитячого садка відбувалися заняття народного драматичного гуртка. Іноді постановки для акторів-аматорів робили Михайло Старицький та Павло Чубинський. Створє першу опери українською мовою - «Різдвяна ніч» Миколи Лисенка та опери «Коза-дереза»-першого твору оперного жанру для дітей. Безсумнівно, важко переоцінити важливість видань не підданого цензурі двотомника «Кобзаря» в Празі (1876р.) для розвитку української культури. Важлива діяльність Русової, як члена Центральної Ради. Людина з музичним і педагогічним талантом, Русова стала подвижницею, радикальні погляди якої спричинили перебування її під постійним наглядом протягом 20 років і багаторазові арешти. Ще на початку минулого століття вчений розробила концепцію освіти з національним ухилом. Русова підкреслювала, що нація народжується в колисці. Тільки на рідній землі, в оточенні рідної природи і у властивій народу мовному середовищі, на її думку, може вирости дійсно свідома людина і громадянин своєї країни. національне мистецтво входить в число першорядних факторів, що формують світогляд і художньі почуття у дітей в ранньому віці. Працює у громадських організацій Одеси, Харкова, Києва, очолює «Національний комітет вчителів» та інші об'єднання. Під час проживання в Одесі протягом 4 років Русова займалася класифікацією українських літературних творів, деякий час перебувала в одеській в'язниці. Центральній Раді було всього двоє депутатів-жінок, однією з них була Софія Русова. Також Русова є співзасновником українського жіночого руху, очолювала Український національний жіночий рада, а також Всесвітній Союз українок. У середині лютого 1933 року Українська національний жіночий рада в Празі випустив відозву до всіх народів світу. У посланні українки просили звернути увагу на катастрофічне становище українців і допомогти по лінії Червоного Хреста. Відозву підписала глава Національної ради жінок України, професор Софія Русова.

Враховуючи те, що народилася Софія в сім’ї, де батько - швед Ліндфорс, мати - француженка Анна Жерве. З раннього дитинства лишилась сиротою. правильність виразу про націю, що бере початок в дитячій колисці, Софія Федорівна мала можливість відчути на своєму прикладі.

 

Євдокія Завалій

Єдина жінка-командир взводу морської піхоти в роки німецько-радянської війни, гвардії полковник. 

Це - класична історія дівчини, яка мріяла воювати. Видала себе за хлопця, докинула кілька років до реального віку і у 17-річному віці опинилась на фронті. Була направлена в десантну бригаду. Зберігала таємницю 8 місяців. Після того, як вона узяла в полон німецького офіцера, направлена у відділення розвідки, командиром якого незабаром стала. В одному з боїв командир взводу був убитий і вона підняла усіх в атаку. У цьому бою її  було поранена, і в шпиталі відкрилася таємниця про те, що "Євдоким", який 8 місяців воював разом з десантниками, — дівчина. У 1943 році вона її направили на шестимісячні курси молодших командирів і у званні молодшого лейтенанта, спрямовали в 83-ю бригаду морської піхоти командиром взводу.  Завойовувати авторитет командира довелось довго, але завойований він був намертво. Коли під час бою один з її молодих необстріляних солдатів хотів пересидіти у воронці, а Євдокія примусово повернула його до атаки. У відповідь він їй рявкнув: "Ах ти ж б*ь!". Але в атаку пішов. Коли взвод вишукували після бою, він повторив образу. Євдокія у відповідь пішла в медсанбат, а повернувшись, дала старшині папірець, який їй там виписали, і попросила при всіх зачитати. Він вголос перед всім взводом зачитав виписку лікаря: "Засвідчую, що лейтенант Завалій Євдокія Миколаївна є цнотливою". Після цього повага солдат до дівчини стала практично незламною. 

Командуючи взводом, вона звільняла Севастополь, штурмувала Сапун-гору (за цей епізод була нагороджена орденом Вітчизняної війни I ступеня), брала участь у боях за Балаклаву, Цукрову Голівку і Керч, переправлялася через Дністровський лиман, звільняла Бессарабію, воювала за звільнення Тамані, Туапсе, Новоросійська, висаджувалася з десантом в румунську Констанцу, болгарські Варну і Бургас, Югославію. Серед німецьких військ була відома як "Фрау Чорна смерть". 

Після війни переїхала до Києва. Працювала директором гастроному. У Києві познайомилась із своїм майбутнім чоловіком: він намагався врятувати молоду жінку від нападу грабіжників, але не встиг – та відлякала нападників вистрілом з трофейного пістолета швидше, ніж рятівник встиг до неї добігти. У шлюбі народила двох дітей. 

Робе́рта Лінн Бондар

Доктор медични наук, перша канадська жінка-астронавт українського походження

Робе́рта Лінн Бо́ндар  (RobertaLynnBondar; *4 грудня 1945, Су-Сент-Марі, (Онтаріо, Канада) — перша канадська жінка-астронавт і перша лікар-невролог, яка побувала в космосі. Народилася в родині етнічних українців родом з м. Городенка, Івано-Франківщини. Вільно володіє українською мовою. З дитинства мріяла про професію вчительки. Батько обладнав для неї домашню лабораторію, де Роберта проводила різноманітні біологічні досліди. У школі дівчинка захопилася астрономією: спостерігала за зірками, читала наукову та фантастичну літературу.

Навчалася в Західного Онтаріо (1969), закінчила докторантуру в Торонтському університеті (дисертація в галузі медицини). Роберта Бондар — науковець (неврологія). Вирішивши стати астронавтом, освоїла пілотування літаком. Працювала у військово-медичній школі Університету Макмастер у Гамільтоні, Університеті Західного Онтаріо, Медичному Центрі Бостону (США).Зарахована до загону астронавтів (1984), пройшла підготовку до космічного польоту в NASA (США). 22-30 січня 1992 року Р. Л. Бондар стала першою канадською жінкою-астронавтом.

Володарка численних урядових нагород, обрана членом Королівського наукового товариства Канади, почесний доктор понад 20 університетів США та Канади. Член Конґресу українців Канади.ім’я українки Бонжар - в Залі слави Канади. Її іменем названо кілька шкіл та науково-технічний гурток в Україні, а в рідному місті — парк. Астероїд головного поясу 13693 Бондар, відкритий 4 жовтня 1997 року, теж носить її ім'я. На честь 25-річчя її космічної місії, в Канаді випустили колекційну срібну монету номіналом 25 доларів.

Джудіт Рєзник

доктор наук, астронавт

Батьки Джудіт Арлен Рєзнік — родом з України з Києва. Навчалася в Університеті Карнеґі-Меллон (1970), університеті штату Меріленд (доктор наук). Відібрана в кандидати на космічний політ в січні 1978 року.Вперше побувала у космосі 30 серпня — 5 вересня 1984 року. Провела в польоті 144 години 57 хвилин. Облетіла Землю 96 разів. 

Загинула під час старту місії STS-51-L, коли летіла вдруге — 28 січня 1986 року шатл «Челенджер», на початку місії STS-51-L, вибухнув на 73-й секунді польоту. Це призвело до загибелі усіх семи членів екіпажу. Була членом багатьох наукових товариств.Нагороджена медаллю NASA та іншими відзнаками.На честь Джудіт Рєзнік названо кратер на зворотній стороні Місяця та астероїд.

Гайдемарі Марта Стефанишин-Пайпер

Астронавт. Перша українка, яка вийшла у відкритий космос на її рахунку п’ять виходів у відкритий космос!

Гайдемарі Марта Стефанишин-Пайпер – американська астронавтка українського походження, яка зробила те, про що всі бегето чоловіків лише мріють. На її рахунку : два польоти, під час яких здійснила п'ять виходів у відкритий космос. Гайдемарі стала третьою жінкою з українським корінням, яка побувала у космосі. До неї це вдалося зробити Джудіт Арлен Рєзнік зі США і Роберті Лінн Бондар з Канади. Її батько під час Другої світової був вивезений на примусові роботи до нацистської Німеччини. Після завершення війни вирішив не повертатися на батьківщину, справедливо побоюючись репресій з боку радянського уряду. Одружився з німкенею і разом вони емігрували до США де і народилась Гайдемарі. 

Родина дівчинки дотримувалась багатьох українських традицій, відвідувала українську церкву, Гайдемарі навчалась у суботній українській школі і входила до складу "Пласту". Навіть вийшовши заміж за американця Гленна Пайпера, вона наполягла на збереженні для себе подвійного прізвища Стефанишин-Пайпер, а сина назвала на честь свого батька – Михайлом. І досі постійно наголошує, що сприймає себе українкою. 
Гайдемарі обрала не зовсім звичний для дівчат шлях. Вона здобула ступінь магістра у галузі машинобудування в Массачусетському технологічному інституті. Навчалась за рахунок стипендії Військово-морських сил США, неодмінною умовою якої було укладення подальшого контракту з ВМС. Відтак, із червня 1985 року вона проходила підготовку у Навчальному центрі рятувальних і підводних операцій ВМС.

2006 відбувся її перший політ на багаторазовому транспортному космічному кораблі "Атлантіс". Місія STS-115 мала на меті відновлення будівництва Міжнародної космічної станції (МКС), яке призупинилося після катастрофи шаттла "Колумбія". Гайдемарі двічи виходила у відкритий космос загальною тривалістю 12 годин 8 хвилин, під час яких встановила на станції сегменти фермових конструкцій із сонячними батареями. 

Гайдемарі стала 447-ю людиною у космосі, 43-ю жінкою, яка виконала космічний політ, і 8-ю представницею жіноцтва, яка вийшла у відкритий космос. Вдруге у космос Гайдемарі літала 2008 р на багаторазовому транспортному космічному кораблі "Індевор" (місія STS-126). Цього разу вона виконала три виходи у відкритий космос загальною тривалістю 20 годин 34 хвилини, брала участь у розширенні площі МКС і монтажу нового обладнання. У 2009 р.  Гайдемарі пішла із загону астронавтів NASA, щоб повернутися до служби у Військово-морських силах. Два роки командувала дивізією морських сил Кардерок у штаті Меріленд. Має звання капітана ВМС США, що в Україні відповідає званню капітана 1-го рангу.