Українці за кордоном: екскурс в історію

Станіслав Лазебник — фаховий журналіст. У минулому голова секретаріату товариства зв’язків з українцями за кордоном. За незалежної України працював у МЗС України, був заступником голови Виконавчого комітету країн СНД. У 2001-2003 рр. виконував обов’язки консультанта МЗС по роботі із закордонним українством. Має дипломатичний ранг Надзвичайного і Повноважного Посланника.

Хто був першим?

У закордонних українських енциклопедіях та істо­ричних томах з гордістю згадується ім’я Юрія Дрого­бича-Котермака, який у 1483 році у Римі видав фунда­ментальну працю з астрономії — «Прогноз на поточ­ний рік». Це була перша книжка українського автора, надрукована за кордоном. Ю. Дрогобич очолював Бо­лонський університет і викладав астрономію та меди­цину, став першим українським доктором медицини.

У Венесуелі, у портовому місті Маракайбо я бачив стареньку віллу «Україна», побудовану ще у 1830 ро­ці героєм визвольної боротьби венесуельського наро­ду під командуванням Симона Болівара проти іспансь­ких колонізаторів, киянином Михайлом Скибицьким. У цьому ж місті існував заснований ним готель «Ук­ра­їна». За участь і виявле­ну мужність у бойових діях М. Скибицький був наго­роджений орденом «Бюсто де Лібертадор». Наш зем­ляк разом з іншими інженерами розробляв проект ка­налу між Тихим і Атлантичним океанами.

У старовинних містечках Руський Керестур і Куцура (Сербія) зберігаються історичні згадки про прибут­тя в 1745 році одинадцяти українських (ру­синських) родин на постійне поселення.

З 1751 року розпочався масовий наплив українців (русинів) із Закарпаття до Керестура. Минуть ще де­сятиліття, і до Сербії, Боснії прибудуть тисячі не ли­ше закарпатців, а й галичан, жителів Пряшівщини, а також вісім тисяч козаків із зруйнованої Катериною II Запорозької Січі. Але в основній масі переселенці були селянами. Відносно мало було ремісників, тор­говців, а з інтелігенції приїхали ли­ше священики і вчителі.

У шведському місті Крістіанстад встановлено мемо­ріальну дошку на будинку, де проживав у 1715 році гетьман Пилип Орлик. У Швеції мешкали українські козаки — учасники Північної війни (1700—1721 роки). У місті Лександ вони збудували козацьку церкву.

Мій давній знайомий, тодішній професор Торонтського університету (Канада) Пол Магочі свого часу за­певняв мене в існуванні в науковому світі факту при­сутності українців якщо не на борту каравели пілігри­мів «Мейфлауер» у 1620 році, то на одному з трьох кораблів Джона Сміта, які ще раніше прибилися до американського берега. Разом із Смітом був українсь­кий лікар Лаврентій Богун.

Є чимало достовірних доказів і не менше легенд про найдавніші поселення людей українського роду в різних куточках планети. Серед сучасних лемків в Україні, Польщі і США побутує жарт, що у 1492 році Христофора Колумба на американському березі зу­стріли саме лемки — представники етнографічної гру­пи українського народу.

У 1809 році неподалік від Сан-Франціско Росія за­клала форт і колонію під назвою Форт-Русь (ни­ні ця місцевість відома як Форт-Росс). Серед перших посе­ленців цієї колонії були й українські козаки, яких царський уряд заслав до Сибіру та Аляски.

Документи громадянської війни в США 1861—1865 років свідчать, що в обох арміях — Північній і Південній — були солдати з прізвищами, схожими на українські. Найбільше достовірних фактів є про те, що українські поселенці входили до складу Північної ар­мії. В історію США увійшов генерал Василь Турчин, який командував однією з її бригад. За свою відвагу й мужність він дістав прізвисько «грізний козак».

Найпершим відомим емігрантом, політичним висе­ленцем у США, що вважав себе українцем, був Агапій Гончаренко (справжнє ім’я — Андрій Гумницький) ро­дом з села Кривин біля Сквири на Київщині. Він вчив­ся в Київській духовній семінарії, був ченцем Києво-Печерської лаври, служив дияконом у церкві росій­ського посольства в Афінах.

За зв’язки з російськими революціонерами-емігрантами переслідувався царським урядом, був за­арешто­ваний, згодом висланий за межі Росії. У 1865 році Ага­пій Гончаренко прибув до США, випускав газету «Аляска геральд» з російсько-українським додатком «Свобода». У цих виданнях він прославляв українсь­ке козацтво, популяризував творчість Тараса Шевчен­ка, висловлював ідею заснування на Алясці «Козаць­кої республіки».

Саме у США піонер української імміграції здійснив експеримент із створення своєрідного кооперативу-комуни в Каліфорнії. Неподалік від Сан-Франціско, у Хейворді, він придбав хутір, назвав його «Україна» і надавав притулок своїм землякам. На початку двадця­того століття сюди прибули селяни з Коломийщини, які вирішили йменувати кооператив «Українсько-аме­ри­канською комуною» або «Кооперативним братс­твом». Через брак коштів цей осередок проіснував ли­ше кілька років. За твердженнями каліфорнійських українців, могила Гончаренка, похованого у Хейворді в 1916 році, на диво, ще збереглася.

Початком масової еміграції українців до США вва­жається 1877 рік, коли велика група закарпатців при­була до штату Пенсільванія працювати на шахтах.

Сьогодні пересічний канадець з українським корін­ням абсолютно точно знає від діда й баби, батьків прізвища тих українців, котрі перші з України ді­стали­ся канадських берегів. Ще хлопчаками Іван Пилипів та Василь Єленяк почули про невідому і майже незаселе-ну, далеку, за морями й океанами країну від шкільно­го вчителя в своєму селі Небилів (Івано-Франківська область), а згодом — й від родичів, німецьких посе­лен­ців, котрі вже там перебували. Тоді їм не спадало на думку, що мине якийсь час і вони зі своїми родинами стануть у 1891 році піонерами українських поселень у Канаді, їхні позитивні відгуки, а також рекламні захо­ди канадського уряду та корабельних компаній пере­конали багатьох українців із Східної Галичини та Пів­нічної Буковини залишити злидні на рідній землі і по­ринути заради кращого життя в Новий Світ.

Принаймні можна без сумніву стверджувати, що життя перших емігрантів з України збагатило все­світню історію. А історія, за твердженням німецького письменника М. Сафіра, — це той роман, в який ві­рять усі.

На запитання, хто був серед перших з українських людей, які почали жити поза межами своєї Бать­ківщи­ни ще до початку масової еміграції з України (остан­ня чверть XIX століття), відповісти однозначно й ко­ротко надто нелегко. Хоча дещо знаємо про подруж­ні контакти київських і галицьких князів з правителя­ми низки європейських країн. Ті акти започаткували так звану шлюбну еміграцію, яка триває й досі.

Відомо, що першими емігрантами з України бу­ли козаки, студенти, релігійні діячі, безземельні селяни, а ще раніше — раби, полонені. Тривалий час за кордоном проживали українські письменники, митці, на­уковці.

Наведу окремі приклади з історії поселень ук­раїн­ців-іммігрантів у деяких країнах.

Туреччина. На нинішній території цієї держави пер­ші українці з’явилися не з власної волі. Це були бран­ці, яких кримські татари, а згодом й турки продавали на невільницьких ринках, звідки вони потрапляли у володіння Османської імперії на Близькому Сході та в Африці. З хлопчиків, захоплених в Україні, виховува­лися яничари, які служили переважно у султанській гвардії. До Туреччини потрапляли й полонені запо­розькі та реєстрові козаки. Поодинокі з них досягали високого суспільного становища. Наприклад, укра­їнець Яків Малик став великим візиром князівства Гуджарат у Західній Індії (XVIII століття).

Італія. З XIV по XVIII століття в університеті міс­та Падуя здобувало освіту близько 600 молодих людей з України. Серед них був і Станіслав Морозенко, зго­дом полковник, сподвижник Богдана Хмельницького. Студенти з Ук­раїни вчилися і в Грецькій колегії в Ри­мі, де студіював також наприкінці XVII століття Феофан Прокопович, який з часом став відомим україн­ським церковним і громадським діячем, письменником і вченим. Чимало юнаків залишилося після навчання працювати в Італії. В цій країні є згадка й про укра­їнських козаків. Пам’ятна табличка на церкві Святої Розалії біля Палермо засвідчує факт будівництва ни­ми храму на честь втечі в 1622 році з турецької нево­лі. Кілька років потому українські козаки брали участь у воєнних діях на півночі Італії.

Під час відрядження до Великої Британії тамтеш-ні українці розповідали мені про перших відомих вихідців 3 нашої землі, котрі певний час перебували в цій країні. Я бачив друковані джерела, в яких згадувалися імена Юрія Немирича та Семена Десницького.

Юрій Немирич наприкінці 1620-х і на початку 1630-х років студіював у Кембриджі та Оксфорді. Згодом він став магнатом, помітним політичним і військовим ді­ячем доби Хмельниччини, брав участь у війнах, дипло­матичних переговорах, виступив автором концепції Великого князівства Руського, написав праці з історії та теології.

Семен Десницьй, родом з Ніжина, у 1767 році за­хистив докторську дисертацію в університеті в Глазго. Свого часу він був відомим юристом, філософом, просвітителем, написав, зокрема, коментарі до законів Англії.

Мої знайомі — тамтешні літні українці в Брадфорді — стверджували, що в їхній громаді знають про асимільованих нащадків робітників з Галичини, які у 1893 році оселилися в Манчестері.

Серед знаменитих людей в історії Ірландії є вихо­дець з Одеси Іван Бешов. Він входив до складу коман­ди славнозвісного панцерника «Потьомкін» та брав участь у відомому повстанні на цьому кораблі в 1905 році. Рятуючись від переслідування царського режиму, у 1913 році І. Бешов емігрував до Великої Британії, а згодом перебрався до Ірландії. В Дубліні одеський мо­ряк заснував мережу ресторанів, які успіш­но функціонують в столиці цієї країни й сьогодні.

Казахстан. У Північне-Казахстанській області й досі проживають нащадки перших українських посе­ленців, які з’явилися на цій землі наприкінці XVIII століття після придушення гайдамацького руху, відомого під назвою «Коліївщина». Місцеві українці збе­рігають свою ідентичність, об’єднавшись в громадські організації.

Китай. У Пекіні у 1829 році було встановлено па­м’ятник українцю Йосипу Войцехівському за його життя на знак вдячності людині, котра перемогла хо­леру та інші епідемії в цій країні. Про лікаря родом з села Іванівка, що біля Умані, випускника Києво-Моги-лянської академії мені багато розповідали в китай­ській столиці. Його ім’я згадується в різних зарубіж­них енциклопедіях. У Китаї він працював з 1819 по 1932 роки. Потім викладав у Казанському університеті як перший в Росії професор китайської та мань­чжурської літератури, переклав на російську мову низку праць китайських філософів. Цілком очевидно, що Й. Войцехівський був одним з перших українців, який певний час жив у Китаї. Українські етнічні посе­лення в цій країні з’явилися наприкінці XIX століття.

Австрія. Серед популярних історичних місць Від­ня, які завжди відвідують численні туристи, — пам’ят­ник українському козакові у великому парку та вули­ця імені національного героя країни Юрія Франца Кульчицького (родом з Львівщини) — учасника визво­лення українськими козаками столиці від турецької облоги у 1683 році. Пам’ять про нього увічнює брон­зовий барельєф. Ю. Кульчицького знають у місті як власника однієї з перших кав’ярень.

Наприкінці XVIII століття до Австрії почали ма­сово прибувати українці, котрі служили в австрій­ській армії, тримали невеличкі підприємства, вчилися в університетах, займалися іншою діяльністю. Нині керівники місцевої української громади абсолютно переконані в тому, що їхня діаспора є найстарішою у світі.

Росія. Сьогодні частина громадян українського походження проживає на землях, які освоювали колись їхні предки або самі, або спільно з росіянами. Це — Кубань, Поволжя, Сибір, Далекий Схід. У ХІV-ХVІ століттях значна кількість українських селян поселилася на території нинішньої Курської та Воронезької областей, де від­бу­довували знищені татарами міста й оборонні укріплен­ня. Учасники козацьких повстань проти польського панування у 1638 році становили половину населення на Дону. З другої половини XVII століття в Росії зростає кількість українців, депортованих російським уря­дом з України. У наступному столітті відбувається інтенсивне заселення українським людом Нижнього Поволжя та Центрального землеробського району Ро­сії. У 1792 році на Кубані створюється Земля Війська Чорноморського, куди переселено 20 тисяч запорозь­ких козаків, членів їхніх родин. Нащадки цих вимуше­них емігрантів становлять сьогодні основу Кубансько­го козацтва. Це — лише деякі сторінки багатолітньої еміграції з України на російські землі, де після остан­нього перепису населення у 2002 році кількість укра­їнців офіційно зменшилась на 1,4 мільйона осіб.

Кажуть, що історія повторюється. І в цьому, ма­буть, її найбільший недолік. Сьогодні еміграція грома­дян України до близьких і далеких країв триває. Від’їздять назавжди і тимчасово. Передбачення щодо можливого припинення цього невтішного, непривабли­вого для нашої країни процесу, що набрав масового характеру, наразі відсутні. А поки що наші мігранти, діаспорні громади посилюють економічну міць інших держав, демонструють генетично закладену в них українську працелюбність.

Бурхливі хвилі еміграції

Закордонне українство утворило чотири виразні хвилі масового переселення за межі України. Перша з них охопила період від останньої чверті XIX століття до початку Першої світової війни. Другий розлогий потік зайняв роки між двома світовими війнами, третій — проміжок часу після Другої світової війни. Виїзд з території вже незалежної України у 1990-ті роки і по сьогоднішній день значної кількості її громадян на постійне прожи­вання у зарубіжжі отримав назву четвертої хвилі, хо­ча насправді вона взяла розгін ще раніше — під час ві­домої «горбачовської» перебудови.

Перші мігранти, ри­зи­куючи життям, пливли зазвичай на старих, поз­бав­лених будь-яких вигод, кораблях, плинули у ціл­ко­ви­ту незвіданість, світ за очі.

На пам’ять прийшла оповідь незабутнього тала­но­витого дослідника української еміграції до Канади Петра Кравчука. Він писав про жахливу трагедію на­передодні Першої світової війни, що сталася в Атлан­тиці під час пожежі на пароплаві «Вольтурно» і за­брала життя кількох сотень галицьких селян та робітників. Знаний історик цитував львівський журнал «Добра новина» за 20 листопада 1913 року, що пові­дав лиху звістку: «Страшна катастрофа на кораблі «Вольтурно» проминула без більшого відгоміну… Не було про кого згадувати. Це не «Титаник», яким їха­ли вельможі. «Вольтурно» — це старе доробало, це корабль, який віз нуждарів світу, галицьких емігрантів. Кого це обходить, що під хвилями океану загинули на­віки галицькі нуждарі».

Сьогодні в різних державних архівах України, Ка­нади, США, Чехії, Бразилії, інших країн зберігаються матеріали, що стосуються масового виїзду наших спів­вітчизників зі своєї Батьківщини. Про це створено чи­мало документальних та художніх творів. Свідком по­дій першого етапу полишення рідних земель був Іван Франко. Про це він писав у публіцистичному та по­етичному жанрах. «Гноблені економічно і упосліджу­вані соціальне та політичне маси народні кинулись емігрувати — до Америки, до Росії, до Бразилії, до Канади, куди їх вабила якась неозначена чутка або якийсь хитрий агент».

Коли почуєш, як в тиші нічній залізним шляхом стугонять вагони, а в них гуде, шумить, пищить мов рій дитячий плач, жіночі скорбні стони, важке зідхання і гіркий проклін, тужливий спів, дівочі дисканти, то не питай: сей поїзд — звідки він? Кого везе? Куди? Кому вздогін? Се — емігранти.

Еміграція з українських земель на своєму першо­му етапі, що відбувалася і у вигляді міграції в межах кордонів Російської імперії, і у формі переселення в інші держави, мала здебільшого соціально-економічні мотиви.

Східні землі України як частина Російської імперії дали значно менше емігрантів, ніж західні. Проте і на цій території панували повні нестатки і безпроглядність.

Еміграційні настрої у ті часи посилювали й по­літич­ні спонукання — дискримінація української культури, мови, традицій, утиски й переслідування за вияви на­ціональної свідомості.

Поразка в революції 1905-1907 років у Росії та роз­гул реакції змусили активних учасників боїв на бари­кадах і антимонархічних виступів шукати порятунку в інших країнах. Відомо, що близько 700 моряків пан­церника «Потьомкін», який підняв прапор повстання на Чорному морі влітку 1905 року, стали емігрантами. Один з очевидців, який відвідав у 1907 році поселення Нова Одеса в бразильському штаті Сан-Паулу, пові­домляв, що там «мешкає чимало галицьких русинів та українців, які втекли з Росії під час заворушень в Оде­сі. Деякі з них — моряки з корабля «Потьомкін». До країн Західної Європи, США, Канади, Австралії, уни­каючи тюрем і каторги, прибула також частина про­фесіональних революціонерів — мешканців українсь­ких земель.

Уже на першому етапі масового від’їзду з України наш народ був відчутно знекровлений. Лише у 1897—1916 роках до інших регіонів Російської імперії було переселено понад 900 тисяч чоловік, переважно селян. Щоправда, через неможливість освоїти земельні наді­ли, за браком коштів і реманенту значна частина сільських жителів України повернулася додому. Це ворот­тя охопило майже 70 відсотків переселенців до Сибі­ру. За іншими даними, загальна кількість тих, хто до 1914 року оселився в азійській частині Росії, досягла майже двох мільйонів осіб. Крім того, емігрувало до Північної та Південної Америки, Австралії близько півмільйона осіб. Лише одна Галичина втратила на той час майже половину населення. Україна пережила справжнє демографічне потрясіння.

Еміграція з українських земель після Першої сві­то­вої війни мала досить строкатий характер, спри­чине­ний поєднанням соціально-економічних та політичних стимулів. Ос­танні мали перевагу над іншими підстава­ми. Фактично виникла масова політична еміграція, що відчутно вплинула на становище українських посе­лен­ців у нових країнах, їхнє громадське й духовне життя. Полишали рідні краї жителі Наддніпрянської України, а також Східної Галичини, Північної Буковини і За­карпаття (після розпаду Австро-Угорщини ці тери­то­рії відійшли відповідно до Польщі, Румунії та Чехо-словаччини), частково Волині. Вони від’їздили і як по­літичні біженці, і як заробітчани до різних країн Євро­пи та за океан. У кількісному вимірі друга хвиля еміг­рації поступалася першій.

Новоявлені емігранти репрезентували мало не всі верстви населення ук­раїнських земель. Із встановленням більшовицької влади пов’язаний від’їзд за кордон керів­них діячів Центральної ради, Геть­ман­ської держави, Ди­ректорії Української Народної Республіки, За­хідноук­раїнської Народної Республіки, службовців із держав­них апаратів, вояків обох українських армій, учасників російських білогвардійських формувань, а також пред­ставників інтелігенції, землевласників, промисловців, священнослужителів тощо. Вони розсіялися в Польщі, Чехословаччині, Австрії, Румунії, Болгарії, Німеччині, Франції. Частина з них перебралася за океан — здебіль­шого до США та Канади. Значну частину становили професійні військові. Поміж них наростав процес розшарування у ставленні до справи українського народу, радянської влади. Політична еміграція з Радянської України наприкінці громадянської війни була єдиною в міжвоєнний період. Сталінський тоталітарний режим не дав жодних шансів для істотних виїздів у зарубіжжя на­віть у часи трагічних подій — примусової колективізації, штучного голодомору, небачених репресій.

Серед трудових емігрантів із західних українських земель переважали освічені люди, які заклали фундамент української культури і науки за кордоном. У міжвоєнний період ці території полишило понад 300 тисяч осіб.

На початку 1920-х років спостерігалося таке явище, як рееміграція в Україну. Повернулися додому видат­ні діячі Української Народної Республіки Михайло Грушевський і Володимир Винниченко. Хвилюючою, і трагічною сторінкою в історії відносин заокеанських українських громад з історичною Батьківщиною стало створення сільськогосподарських комун в Україні. У 1924 році діяло 9 таких об’єднань, членами яких були реемігранти з Канади і США. Дехто з них приїхав зі своєю сільськогосподарською технікою, вантажними автомобілями, продуктами харчування. Першу комуну було засновано в селищі Мигаєво біля Одеси. Вона об’єднувала 159 осіб. Новоявлені комунари привезли з собою із Канади три трактори, шість плугів, сім борон та іншу техніку. Реемігранти відкрили українську шко­лу, де навчалися не лише їхні нащадки, а й діти з нав­колишніх сіл. Мигаївці за короткий час створили гос­подарство з високою продуктивністю праці.

Подібні ферми виникли на Дніпропетровщині, в Донбасі, де канадські та американські українці також працювали на вугільних шахтах. Десятки з них зго­дом брали участь у будівництві московського метро­політену.

Доля більшості реемігрантів склалася трагічно. Су­цільна колективізація знищила комуни. Невелика час­тина їхніх засновників повернулася до Канади і США, решта загинула в концтаборах, померла під час голодомору 1932-33 років. Ті драматичні події відкрили очі багатьом трудовим іммігрантам — прихильникам соціалістичних ідей, яким важко було повірити в існування жорстокого репресивного режиму в СРСР.

Мені довелося зустрічатися в різних країнах з представниками третьої хвилі масового полишення Батьківщини. Серед моїх знайомих, людей літніх, у Канаді, скажімо, є в минулому військовополонені — радянські офіцери, які у 1945 році опинилися в амери­канській, англійській та французькій зонах окупації Німеччини і, небезпідставно побоючись репресій, від­мовилися повертатися додому. У Бразилії та Великій Британії відбулося знайомство з колишніми вояками дивізії СС «Галичина», у США — з членами братства воїнів УПА, а також людьми, насильно вивезеними на­цистами з України на невільницьку працю до Ні­меччи­ни. На американському континенті нині живе чимало українців, котрі у передвоєнний час навчалися в уні­верситетах Чехословаччини, Польщі, Австрії і після війни прийняли рішення емігрувати, а ще більше тих, кого батьки у дитячому віці вивезли з рідних земель у далекі краї. Шлях за океан у багатьох починався з та­борів для біженців і переміщених осіб. Більшість серед них становили робітники, селяни, службовці. Вони не наважилися повертатися до рідного краю, жахаючись зустрічі зі сталінською «фемідою». Політична й виму­шена за своїм характером третя хвиля української еміграції увібрала переважно людей освічених, свідо­мих, вихідців з міст.

Абсолютно точних даних про загальну кількість політичних емігрантів з України немає. Але відомо, що протягом 1947—1957 років до США переселилося приблизно 80 тисяч українців, до Канади — 30 тисяч, до Австралії і частково Нової Зеландії — 20 тисяч. Значно менше з них почали жити у країнах Південної Америки.

У 1970—90 роках набув певного поширення такий своєрідний вид еміграції, як утворення подружніх пар з іноземцями для наступного виїзду за кордон. Дівчата, молоді жінки виходили заміж за іноземних спеціалістів, які тимчасово працювали або стажували­ся в Україні, зарубіжних студентів та аспірантів. По­мітно зріс виїзд до Ізраїлю. Тисячі жителів українсь­кої національності у складі змішаних подружжів ви­їхали за ізраїльськими візами також до США, Канади, інших країн з причин невдоволення своїм економічним і соціальним становищем, а інколи й через політичні мотиви. До того ж десятки українців, передусім із за­хідних областей, виїхали на Захід у цей відтинок часу на постійне проживання на запрошення родичів.

Сьогодні у десятках країн поряд з давніми громад­ськими українськими організаціями, заснованими представниками трьох еміграційних хвиль, виникають нові, об’єднуючи новоприбулих з України. Живуть во­ни з надією на прийдешнє, краще, ніж вдома, нове життя.

Статистика знає не все

Хоч як дивно, але факт: сьогодні ми, в Україні су­щі, достеменно не знаємо абсолютно точної загальної кількості етнічних українців у зарубіжжі. Деякі іно­земні дослідники відносять нашу закордонну спільно­ту до майже невловимої при статистичному методі вивчення. Адже ще у першій половині минулого сто­ліття імміграційні служби ряду західних держав виз­начали національність осіб за тими країнами, звідки вони емігрували. А українці, як відомо, полишали свої одвічні землі на територіях Австро-Угорщини, Польщі, Чехословаччини. Тому в документах, які довелося ба­чити у літніх наших земляків, записано «австрієць», «поляк», «румун», «росіянин».

Не в усіх країнах під час переписів населення вра­ховується етнічне походження. До того ж державні статистичні показники суттєво відрізняються від даних громадських організацій, церков, соціально-демогра­фічних досліджень університетів.

Серед осіб (русинів, рутенів, карпаторосів), котрих обліковці зареєстрували у 1890 році в США як росіян, більшість становили вихідці із західних земель України та їхні нащадки.

У Великій Британії, наприклад, зовсім відсутня уря­дова статистика про кількісний та соціальний склад української громади. Не існує і чітко визначених національним законодавством критеріїв щодо встановлен­ня етнічного українського походження громадян у цій державі.

Важко визначитися і з бодай приблизною кількістю українських жінок — представниць так званої «шлюб­ної» еміграції в Азії та Африці. Вони увійшли до тих більш як десяти мільйонів російських «спів­вітчиз­ників» у країнах «дальнього зарубіжжя» (ця цифра наводиться у різних московських виданнях; вона, до речі, охоплює і тисячі колишніх жителів України, які перебувають у складі міжнаціональних громадських об’єднань вихідців з Радянського Союзу, створених в останні роки на американському конти­ненті).

Оскільки офіційна статистика знає далеко не все про кількісний зарубіжний український загал, то така ситуація сприяє появі в різних вітчизняних пу­блікаці­ях, інтерв’ю наших поважних державних і громадських діячів інколи фантастичних цифр, пов’язаних з чисель­ністю української спільноти за межами України. Лише два роки тому на сторінках деяких київських газет фі­гурували такі дані — 100, 50, 30 мільйонів. Це цілковита неправда.

У певних колах знавців діаспори вважається непатріотичним називати менші цифри, бо, мовляв, після проголошення незалежності України число іноземних громадян, які ідентифікують себе українцями, мало зрости. Однак вийшло навпаки. Результати переписів населення у багатьох країнах виказують тенденцію до зменшення в них української людності. Винятком є ли­ше кілька держав.

Отже, за свідченнями офіційних обчислень кіль­кос­ті населення та підрахунками і оцінками україн­ських громадських організацій та церковних об’єднань, у країнах поселення українських громад нині мешкає близько 20 мільйонів іноземних громадян українсько­го роду (це число не враховує, звичайно, наших заробітчан-мігрантів, переважно нелегалів, кількість яких становить від 3 до 5 мільйонів осіб). Во­ни проживають майже в ста країнах. Більш як у 60 державах діють українські громадські організації.

Тепер щодо переписів жителів в окремих країнах. У Росії, як свідчать офіційні статис­тичні дані 2002 року, українцями себе назвали трохи більше двох мільйонів дев’ятьсот тисяч осіб (два від­сотки від усього населення). У 1989 ро­ці їх було понад 4,3 мільйона. У 1980-х роках у Мо­скві група демогра­фів заявила про наявність в Росії 10—15 мільйонів осіб української національності.

У 1996 році тодішній міністр Російської Федерації у справах національностей та федеративних відносин В. Михайлов офіційно заявив, що в країні налічується шість мільйонів осіб українського походження. Сьо­годні вихідці з нашої країни та їхні нащадки є третіми після росіян і татар у загальній чисельності населення. Найбільше українців проживає в Москві, столичній області, в Республіці Комі, Мурманській області, Ханти-Мансійському, Ямало-Ненецькому автономних ок­ругах, Якутській (Саха) Республіці, у Краснодарсько­му та Ставропольському краях, Західному та Схід­но­му Сибіру, на Алтаї.

Ще у 1992 році московський фонд «Громадська думка» провів у 15 регіонах країни опитування більше півтори тисячі громадян українського роду. У 35 від­сотків з них до Росії прибули батьки або хтось з попередніх поколінь. Третина респондентів самі переїхали сюди на постійне місце проживання. Результати опитування також засвідчили, що освітній рівень укра­їнців виявився вищим від середніх показників у Росії. 69 відсотків тих, з ким спілкувалися співробітники фон­ду, усвідомлюють себе ук­раїнцями.

У Польщі в 2002 році 31 тисяча громадян заде­кла­рувала себе українцями. За даними церков, їхня фак­тична кількість коливається в межах 250—300 тисяч.

Згідно з результатами загальнонаціонального пере­пису в 2002 році в Румунії проживала 61 400 етнічних українців (у 1992 році їх офіційно налічувалося майже 66 тисяч). Союз українців Румунії опе­рує цифрою «понад 300 тисяч».

У Словацькій Республіці в 2001 році було за­ре­єс­тровано майже 35 тисяч русинів-українців. З них близько 11 тисяч віднесли себе до українців. За остан­ні шість десятиліть кількість автохтонного українсько-русинського населення зменшилася майже втричі.

За даними офіційного опитування населення Грузії, в 2002 році українцями визнали себе лише 7 тисяч гро­мадян (у 1989 році їх налічувалося більше 52 тисяч).

Найголовнішими причинами зменшення пред­став­ників нашого етносу в зарубіжжі є закономірний про­цес асиміляції, побоювання за свою подальшу кар’єру, міграція, ймовірна фальсифікація результатів перепи­сів. Наприклад, з Киргизії щороку від’їздить в серед­ньому до 300 українців у пошуках роботи, можливос­ті навчання, через відсутність перспектив самореалізації у цій державі. У Польщі під час перепису спрацю­вав давній стереотип боязні відкрито визнати себе українцем. Згідно з даними Центру опитування гро­мадської думки Республіки Польщі гірше, ніж до укра­їнців, у країні ставляться лише до румунів і циган. До того ж головні управління української, словацької та німецької національних меншин у своїх офіційних за­явах вказали на зафіксовані порушення, яких припу­с­калися рахівники у процесі перепису.

До тих держав, де чисельність українських громад зростає, передусім належать Канада і США. У країні кленового листу у 2001 році на українське походження вказало більше мільйона 71 тисячі громадян (порівняно з 1991 роком їхня кількість збільшилася на 1,6 відсот­ка). У США, за останніми статистичними даними, про­живає понад 893 тисячі людей українського роду (на 152 з лишком тисячі більше порівняно з 1990 роком). За твердженнями провідних українських громадських ор­ганізацій в США, ця цифра становить майже 2 мільй­они. Приріст української людності в цих країнах відбу­вається переважно за рахунок нової еміграції з Укра­їни і високого рівня народжуваності.

(Далі буде)

19.11.2009