Чотири хвилі української еміграції

Українська діаспора відрізняється від діаспор інших народів тим, що вона не мала повнокровних зв’язків із Батьківщиною. Вона існувала не лише в географічній, а й у культурній, політичній і, навіть, родинній ізоляції від рідного краю. Мало того, радянська влада змальовувала образ діаспори як ворожої сили, яка бажає лиха українському народові. Та попри все це, діаспора жила Україною, діаспора виховувала дітей на українських ідеях, діаспора мріяла про незалежну Україну. Традиційно історики розглядають чотири хвилі української діаспори.

І хвиля

1861-й вважається роком початку масової імміграції українців, яка тривала до 1914 року і привела за океан понад 180 тисяч українців. Переважну більшість становили вихідці з Галичини, Буковини та Закарпаття – земель, що входили до складу Австро-Угорської імперії. Вони осіли в основному у степах Західної Канади, де потрібні були хлібороби і дешева робоча сила, а також лісоруби й шахтарі. Головні причини виїзду за океан – перенаселення, безземелля й безробіття. Людей приваблювала обіцянка канадського уряду надати 64 гектари землі за 10 доларів. Щоб отримати сертифікат на підтвердження власності, потрібно було викорчувати, виорати і засіяти 14 гектарів упродовж трьох років.

Одночасно належало збудувати хату і мешкати на своїй ділянці. В іншому разі іммігранти втрачали право на землю. Більшість із них приїжджали цілими родинами. Селилися компактно, отож мали змогу зберегти свою мову традиції, та обряди. Усюди виростали православні та греко-католицькі церкви, народні доми і читальні “Просвіти”. Основна маса іммігрантів не вміла читати і писати. Але вони були національно свідомими і віруючими людьми.

Заснували українські школи для дітей. 1907 року побачила світ перша українська газета в Канаді – “Червоний прапор”, 1910- го українські вчителі почали видавати часопис “Український голос”, який і досі виходить у Вінніпегу. Канадський уряд пішов назустріч іммігрантам: створив на їхнє прохання двомовні англо-українські школи, які діяли до 1914 року.

Нині за океаном відзначають великий внесок перших українських поселенців у розбудову Канади. Вони розорали сотні тисяч гектарів цілини для вирощування ярої пшениці (урожайнішу озиму в континентальному кліматі не сіють). Іммігранти привезли із собою українську пшеницю, яка була схрещена з канадською. Оскільки новий сорт дозрівав за 88 днів, то запобігав вимерзанню, отож спричинив економічний бум у Канаді наприкінці ХІХ століття. Першу хвилю імміграції називають трудовою.

ІІ хвиля

Після перерви, викликаної першою світовою війною, з 1920-го по 1930 рік за кордон ринула друга хвиля українських емігрантів. Ця хвиля отримала назву політичної імміграції. Цього разу Батьківщину покинули не тільки селяни, а й робітники, представники інтелігенції, ветерани армії Української Народної Республіки. Після розпаду Австро-Угорської імперії Галичина була окупована Польщею, Буковина – Румунією, а Закарпаття – Чехословаччиною. Тут також українців спіткали тяжкі економічні умови, які ще не раз призводили до масового виїзду за океан. З цією, другою хвилею, прибуло понад 67 тисяч чоловік. Вони оселилися не лише у степах Західної Канади, а й у великих промислових містах східної частини країни, де знаходили роботу на фабриках і заводах. Близько 200-250 тисяч українців опинилися у Західній Німеччині, втікаючи від радянської окупації.

За сім років вони оформилися в таборах для “переміщених осіб” в окрему спільноту. Своєрідна держава в державі. Виникли таборові школи, майстерні, кооперативи, університет, преса. Розвивалася література, образотворче мистецтво, засновувалися політичні організації.

У різних країнах Європи залишилося близько 80 тисяч українців. Усі решта іммігрували до США, Канади, менше – в Південну Америку та Австралію. Це були люди переважно молодшого та середнього віку, які пройшли крізь горнило боротьби і належали до інтелігенції. Це призвело до створення в діаспорі дуже динамічної структури, яка охоплювала все: від спортивного життя до літературних гуртків та видань. Частково активна українська громада охопила і попередні генерації іммігрантів. Велику роль тут відіграли національні церкви – Українська православна й Українська греко-католицька зі своїми метрополіями, єпархіями, владиками, семінаріями.

ІІІ хвиля

Починаючи з 1947 року, Канада ще тільки раз відчиняла двері для імміграції з Європи. Тоді сотні тисяч українців перебували в таборах для біженців та військовополонених у Німеччині, Австрії, Бельгії, Великій Британії. Серед них було чимало “остарбайтерів” – людей, вивезених з України під час другої світової війни на примусові роботи в нацистську Німеччину; значну частину становили колишні вояки УНА, ветерани української дивізії “Галичина”, яким вдалося прорватися на Захід й уникнути ліквідації радянськими спецслужбами. Після закінчення війни більшість із них категорично відмовилася повертатися на батьківщину. Ще свіжі були в їхній пам’яті великий голодомор 1932-1933-го років, і сталінські чистки 1937-1939 років, в яких загинули мільйони українських людей. Емігрантів третьої хвилі української імміграції канадський уряд вважав політичними біженцями. Серед них було багато біженців із Східної України.

Власне третя хвиля тривала з 1947-го по 1953 рік. Упродовж цього короткого часу до Канади приїхали 37 тисяч українських іммігрантів, а у Сполучені Штати Америки – 180 тисяч. Цього разу серед прибульців була велика кількість інтелігенції та науковців. Вони сприяли розквітові українського політичного, громадського, культурного та релігійного життя в діаспорі. Цих іммігрантів об’єднувала відданість ідеї незалежності України й відновлення української суверенної держави.

Вони постійно виступали проти русифікації української мови і культури. Різко протестували проти ув’язнення чи фізичного нищення українських дисидентів. Водночас радянська влада гостро виступала проти представників цієї української діаспори, називала їх зрадниками батьківщини, фашистами. Українська діаспора створила в Канаді сильну громадську та релігійну спільноту – Конгрес українців Канади, який є членом Світового конгресу українців.

ІV хвиля

А з 1980 року почали приїжджати в Канаду представники четвертої хвилі українських іммігрантів. Спочатку прибули майже 10 тисяч українців із Польщі. А під час горбачовської відлиги чимало українців скористалися можливістю відвідати родичів у Канаді. Багато хто з них задекларував себе біженцем і залишився за океаном. Після того як Україна стала незалежною, Канада не надає українським іммігрантам статусу біженців. Воно й зрозуміло: тепер українці можуть легально виїжджати за океан, якщо задовольнять вимоги канадської імміграційної служби.

Посольство цієї країни в Києві інформує: із 1985-го по 2000 рік за океан прибуло з України майже 30 тисяч іммігрантів.

Четверта хвиля дуже відрізняється від трьох попередніх. Більшість людей подалися в дорогу через скрутні економічні умови, що настали після розвалу Радянського Союзу. Основна їх маса має вищу освіту, або технічну спеціальність, володіє англійською мовою, що дає змогу знайти роботу в Канаді. Ці прибульці намагаються одразу влитися в канадське суспільство і не знаходять спільної мови з представниками старої імміграції. У багатьох із них світогляд залишився радянський, а їхня розмовна мова – російська. Ця четверта хвиля викликала шок у старої української діаспори, оскільки вона не очікувала такого байдужого ставлення до української мови, культури, традицій.

Та, незважаючи на всі непорозуміння між поколіннями, нова імміграція поступово знаходить себе. Відроджується в неї любов до своєї мови і культури. Вона починає зближуватися зі старою імміграцією. Представники нової хвилі вже роблять поважний вклад в українське громадське й культурне життя в Канаді. Чимало нових іммігрантів працюють в українській спільноті в галузях освіти, культури, релігії, спорту та бізнесу. Їх внесок не тільки зміцнює українську діаспору в Канаді, а й забезпечує її майбутність у ХХІ столітті.

15.11.2009