У Чернігові почав діяти Благодійний фонд члена МГО "Ми Українці" Василя Нечепи

У Чернігові почав діяти Благодійний фонд члена МГО "Ми Українці" Василя Нечепи. І це мало кого здивувало, бо всім відомо, що український співак, кобзар-лірник і громадський діяч Василь Григорович Нечепа займається благодійництвом вже не один десяток років. Зі справами духовними, даруючи людям свою натхненну творчість, йому вдається поєднувати у різні часи дуже важливі справи про земні матеріальні потреби різних людей. Завдяки саме йому, його щоденній праці було врятоване не одне людське життя. У своїх інтер'ю він не часто про це говорить, зазвичай мова йде про  українську культуру, історію, чи політику тощо. Чи не вперше тема благодійності стає основною  розмови з народним артистом України, Лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка, державної премії імені Нечуя-Левицького, Чернігівської обласної премії імені Михайла Коцюбинського Василя Нечепи.

– Благо чинність, тобто чинити благо, Василю Григоровичу, для Вас, - українця, так само природно, як говорити рідною мовою, чи співати.  Ви звикли до цього ще змалечку, коли допомога ближньому завжди була звичайною потребою, сімейною традицією. Розкажіть про те, як зароджувалася саме така традиція.

– Я виріс у благодійній сім’ї.  Моя мама і батько все життя комусь допомагали. Таке часто бувало просто на наших очах, а ще батьки залучали до цього  мене і двох моїх братів.

Дорослим треба було впоратись з роботою в колгоспі, з домашнім господарством  і городом, опікуватися дітьми тощо, тобто – з купою найнеобхідніших поточних справ, які  всі й переробити неможливо, але найперше  традиційно у нас на селі допомагають хворим, немічним  і літнім людям.  Пам’ятаю, коли хтось хворів, моя мама зразу йшла провідувати, допомагала і коштами, і речами, а особливо по господарству. Так було завжди, навіть коли мама й сама вже стала старенькою. Якось я не застав її вдома, бігав скрізь по сусідах шукати, і пам’ятаю,  як сусідка Катерина заспокоювала, пояснюючи, що мама поле город у баби Гальки, бо та вже ногами не ходить. Це була остання прополка маминими руками. Бо мама й сама тоді вже ледь ходила.  

Продовження інтерв'ю читайте у рібриці "on-line публікації".

29.09.2014