Американці зняли фільм про мешканок чорнобильської зони
Американські документалістки Голлі Морріс та Ен Богарт зняли фільм «Бабусі Чорнобиля». Їх цікавило, чи рідна оселя й громада спроможні змагатися з радіацією, чи впливає щастя на довголіття і чи любов до рідної землі пом’якшує життя.
Минулого тижня СNN показала документальний фільм «Бабусі Чорнобиля» (The Babushkas of Chernobyl). Його копродюсер і режисер Голлі Морріс (Holly Morris), лауреатка чотирьох премій Emmy та премії Едварда Мерроу, розповіла про цю стрічку на сайті СNN. Найбільше її та партнерку Ен Богарт (Anne Bogart) вразили ставлення до життя і непоказна мужність мешканців чорнобильської зони відчуження.
«Cьогодні ґрунт, вода та повітря Чорнобиля одні з найзабрудненіших на Землі. Це ізольована нічия земля, укомплектована охоронцями. Після аварії із зони було вивезено близько 116 тисяч осіб. Приблизно 1200 з них не змирилися з такою долею. Жінки, яким тепер по 70 та 80 років, – останні з тих, які вижили. Вони кинули виклик владі й, схоже, здоровому глуздові, незаконно повернувшись невдовзі після аварії в оселі своїх предків», – каже режисерка Голлі Моріс.
Розкидані по зоні села-привиди здалися авторам глухими, страхітливими та забрудненими радіацією. Коли авторка запитала оду з героїнь про страх перед радіацією, та їй відповіла: «Радіація мене не лякає Лякає голод».
«Вони пережили сталінський голодомор-геноцид 1930-х років, що знищив мільйони українців. Потім – нацистську окупацію 1940-х. Декотрих жінок відправили до Німеччини на примусові роботи. Коли через декілька десятиліть існування радянської влади сталася аварія на Чорнобильській АЕС, вони вже не захотіли тікати від невидимого ворога», – продовжує далі режисерка.
Для сільської бабусі, яка відчуває землю на дотик, оселя – це весь космос, каже Морріс: «Вони казали мені: «Поїдете звідси – помрете. Тим, хто поїхав, тепер гірше. Усі вони вмирають від смутку. Рідна земля лишається нею завжди. Я ніколи її не покину». Дивно, але те, що звучить як віра, може бути реальністю. Я не в змозі послатися на дослідження. Адже старі жінки, які живуть напівлегально на манівцях людського існування на враженій радіацією землі, навряд чи є пріоритетом для суспільства чи для таких досліджень. Та, як це не дивно, за словами місцевих чиновників і журналістів, котрі відстежували їхній шлях, схоже, що вони пережили своїх однолітків, які переселилися, десь на 10 років».
Голлі Моріс вірить, що рідна оселя й громада спроможні змагатися навіть із радіацією: «З радіацією чи без неї життя цих жінок добігає кінця. Та їхнє існування й дух, яким воно було сповнене, спонукатиме нас дивуватися тому, що ризики в житті відносні, а прив’язаність до рідної оселі та чудовий стимул особистих рішень і власного волевиявлення змінюють життя».
Джерело: Vidia
20.11.2013
