Міжнародна громадська організація«Ми українці»
Єднаймося, українці!

Мова – це прапор фільму. Із серії статей переможців конкурсу журналістів на краще висвітлення тематики «Ми Українці»

Заохочувальний приз за статтю
«Мова – це прапор фільму» газета «Народна армія»
Мосьондз Ольга

Представник знаменитої кінематографічної династії, відомий український кінорежисер Михайло Іллєнко, автор резонансного фільму «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» з дитинства знав, що стане режисером.

Слідом за старшими братами Вадимом та Юрієм він переїхав з Москви до Києва. І почав шукати українських героїв, бо вважає, що режисери давно заборгували їх глядачеві.

Українцям потрібен герой

— Наскільки вам, як одному з найбільш затребуваних українських режисерів, важлива тема патріотизму у вітчизняному кіно?

— Я завжди думаю про це, створюючи кожний наступний фільм. Наприклад,

«Той ХтоПройшовКрізьВогонь» показує глядачеві те, як за будь-яких життєвих колізій головний герой усе одно душею залишається з Україною, з рідною мовою. Він — складна особистість, яка одночасно усвідомлює обов’язок перед тими, хто його врятував - індіанцями — і відокремлює себе від них. Хоча він і готовий ділитися із ними тим, що має: і мовою, і всім іншим. Це, можливо, не зовсім патріотизм, але повагою до своєї землі і до землі, яка тебе врятувала, дала тобі спосіб виживання, життя, це можна назвати. Це дуже близько до патріотизму. Наш герой пояснює коротко, що він готовий постояти за збереження цього.

Тема патріотизму, тобто любові до рідної землі, нині чомусь вважається немодною. Якось я їхав до Світловодська і прочитав на стіні таке: «Патріотизм — це фашизм сьогодні». Тож зрозумів, що комусь потрібно такі твердження вживити в наші життя. Я гадаю,Ьщо ці гасла потребують відповіді, іноді — навіть агресивної. Це — виклик. Я себе вважаю патріотом, це має бути в душі кожного громадянина, який живе в країні і любить її.

Наше кіно, на жаль, теж майже не відгукується на патріотичну тему. Вона не є пріоритетною, при тому, що на таке кіно має бути держзамовлення.

Особисто я маю що запропонувати країні на патріотичну тему. І хотів би відповісти на гасло, що проголошує: «Патріотизм — цефашизм сьогодні»...

Не реагуючи на таке, ми недалеко пройдемо по нашому історичному шляху. В нашій долі вже неодноразово траплялося, що патріотизм переслідували, засуджували, вважали націоналізмом, фашизмом. Але український дух живе просто між рядків.

— Якими мають бути українські фільми, аби зацікавити нашого глядача?

— Гадаю, режисерам треба трошки згадати, що глядач має право дивуватися, лякатися, сміятися, захоплюватися, плакати у глядацькій залі, навіть має право заздрити, якщо бачитиме справжнього героя. А ми перевантажили глядача депресивним кінематографом. Ми, режисери, заборгували глядачеві висвітленням наших героїв. Досить знімати кіно про людей депресивних, які нічого не можуть, а тому сідають, плачуть і співають. Усі ці сльозогінні картини не зображують ні героя, ні антигероя. Ми маємо «ще одного, в якого нічого не вийшло»... Нам потрібно шукати свого героя — переможця, людину дії, здатну досягти успіху, можливо, іноді й не зовсім реальним шляхом.

— Яке кіно, на вашу думку, є насправді українським: лише україномовне, озвучене будь-якою мовою, але відзняте українським режисером чи просто створене в Україні?

— При перегляді стрічок «Тіні забутих предків», «Вавилон ХХ» чи мого фільму «Фучжоу», ніхто не каже, що ці фільми американські чи російські. І не треба ніяких доказів — послухайте, якою мовою спілкуються герої фільму. Я не хочу піддаватися на провокації тих, хто вимагає, щоб їм сформулювали щось на кшталт національної ідеї.Олександру Довженку ніколи не треба було формулювати національну ідею.

Мова — це прапор фільму. Вона відразу орієнтує глядача на те, чий це фільм. Звісно,є стрічки, в яких взагалі немає мови. Наприклад, німе кіно. Але погодьтеся, про «Золоту лихоманку» Чарлі Чапліна, наприклад, ніхто не скаже, що це індійський чи китайський фільм. Колись нас накрила хвиля, коли всі хотіли дивитися тільки імпортоване кіно, бо це була новина: новий товар, несподіванка. Це можна порівняти із появою жувальної гумки. Всі почали її жувати, але хліб вона не замінила, так само, як кокакола не замінила молоко. Так і кіно: дуже модно було жувати цю жувальну гумку, пити кокаколу, але, зрештою, глядач хоче час від часу дивитися своє, побачити свої вулиці, почути свою мову та ідентифікувати себе на екрані. Бо кожна людина прагне час від часу поглянути в дзеркало. А кіно — це насправді дзеркало, воно відображає життя з різних кутів. Ми дуже добре знаємо американське життя, російське, а от, наприклад, спробуйте вийти на вулицю і запитати людину, чи вона бачила за часів незалежної України хоча б один художній фільм про українське село чи сучасне українське місто... Село зникло. Про місто теж нічого не знімають. У нас є Кавказ, Чечня з рекламою війни, є все, що завгодно, весь спектр імпортованої екзотики. А ось українського — катма...

«Фільм — лише версія справжніх подій»

— Тема війни є й у ваших фільмах. Наприклад, екранізація пісні Висоцького «Я — Як истребитель». Якою ви прагнете її показати?

— Відверто кажучи, я не можу наважитися ризикнути зобразити війну. Це важко і психологічно, і технічно. Коли дивлюся сучасні фільми, зокрема на фестивалях, де про війну розповідають молоді, добре вгодовані хлопці й дівчата — режисери, це мене засмучує. Війна перетворюється на щось захопливе, геройське. Трагедія цілого народу і окремої сім’ї кудись зникає, з’являється лише «екшен». 

Я війну бачу зовсім в іншому ракурсі, простому, але реальному, де війна — дійсно війна. Хочеться показати, що це було вкрай важко. Фільм про неї може бути лише версією, одним з варіантів із версій того, що було чи могло б бути тоді насправді. Бо не можуть, наприклад, двоє пілотів провести через усю лінію фронту лелек, як у моєму фільмі. Це неможливо фізично. І тому я не претендую на те, що це насправді було так, а не інакше — це казка. Якщо щоразу шукати не війну, а свій погляд на неї, то це буде правильно для режисера, мені це ближче. Я не люблю спецефектів і крутих хлопців — бойовиків. Екранізуючи пісню Висоцького, я насправді відчув, чим може бути війна. Для мене це й була війна.

Із тією війною в мене, як і в більшості українців, власний рахунок. Хоча я народжений у повоєнний час, мені багато розповідали про ті жахливі роки. Моя родина переживала їх у Сибіру. Пам’ятаю, що мама завжди плакала, згадуючи про це.

Я ніколи не розповідав, але насправді в нашій сім’ї було не троє, а четверо братів. Крім Юри та Вадима — старших братів, був менший, який не витримав евакуації. Через важкий переїзд та відсутність необхідних ліків, продуктів він за два дні згорів від лихоманки. Брата звали Михайлом. Коли батьки наважилися народити ще одну дитину — мене, уже після закінчення війни, то всупереч забобонам назвали також Михайлом. Так живу позиченим

життям... Тож коли чую іноді, що цю війну можна було виграти без України, стає дуже прикро. Адже мені брата ніхто не поверне... І це не лише ми такі, кожна українська родина має свою трагедію.

— Що саме привабило вас в образі військового льотчика Івана Даценка — героя «ТойХтоПройшовКрізьВогонь»?

— Так, прототип мого героя був справді військово-фронтовим пілотом, який здійснив 213 бойових вильотів, хоча був ще досить молодим. Для винищувача це, можливо, середня цифра, проте для бомбардувальника —

просто неймовірна. Звісно, дещо нам довелося дописати, бо не все з його біографії відомо, але основні біографічні дані, типові для того часу, ми зберегли. Звісно, одні журналісти пишуть, що він був у сталінських таборах,

інші кажуть, що ні. Але головним і трагічним є той факт, що кожен вояк, хоч би й Герой Радянського Союзу, який побував у фашистському полоні, мав одну дорогу: за Урал, за колючий дріт або ще гірше — розстріл.

Свого часу я досить близько познайомився з цією страшною військовою темою під час зйомок того ж таки фільму «Кожен мисливець бажає знати», лейтмотивом до якого була пісня Володимира Висоцього «Я — Як_истребитель». Тож і тут не міг не відгукнутися на неї. Ця картина також висвітлювала тему військових льотчиків, пілотів, взагалі війни... Чому мене саме це вразило? Річ у тім, що консультантом до фільму в нас був двічі Герой Радянського Союзу Володимир Лавриненков, генерал у відставці. Нас так вразила його драматична історія воєнного часу, що його просто хотілося слухати без упину. Він розповідав як, збивши черговий ворожий літак, так захопився, що й незчувся, як його літак підбили, як опинився в оточенні гітлерівців...

Річ у тім, що вони вже знали, що це радянський ас, знали його ім’я, тож одразу вирішили перевезти його до Берліна. Але так склалося, що Лавриненкову з товаришем пощастило втекти із поїзда. Він повернувся у свою частину і продовжив нищити ворога. Проте це — поодинокий випадок, коли таке сталося. Йому насправді пощастило. А от більшість тих, хто потрапив у схожі ситуації, хто не був таким асом, як він, звичайним воякам, які боролися за рідну землю і в бою потрапили в полон, довелося заплатити за це неймовірну ціну. Ця тема переслідує мене впродовж усього мого життя. Тому у моєму фільмі «ТойХто...» ми хотіли показати типову долю радянського солдата, єдине, що було нетиповим, — те, що він став вождем індіанського племені — решта ж так, як у всіх.

— За сценарієм ваш герой з роду козаків-характерників. А за фільмом він перетворюється на вовка. Адже козаки володіли унікальними здібностями. На знімальному майданчику траплялася містика?

— Особисто я не є містиком. Характерники — це була козацька еліта, вони формували легенду навколо себе. Вони вміли робити багато чого з того, що звичайній людині не під силу, але добивалися цього лише тренуваннями, як ніндзя. Фактично герой на вовка не перетворюється — він просто зникає. У небезпечній ситуації людина використовує всі методи, які знає. Ось він узяв свій пояс, розстелив на землі і перекотився через нього... За легендою, у цей момент людина перетворюється на вовка.

А загалом Іван Даценко народився в селі, сусідньому з Диканькою. І, хоча я не містик, та вірю в те, що Гоголь недарма писав про Диканьку, тому що там

знаходиться якийсь епіцентр, де відбуваються дива.

Навколо світузаради кадру

— Заради однієї сцени із вашого фільму ви зважилися вирушити у навколосвітню подорож і одягнули військову шинель головного героя — бойового льотчика?

— Я просто упевнений, що в кіно справа має виходити за межі простого виконання службових обов’язків. Тоді все набуває зовсім іншого — неформального — змісту. Під час подорожі в мене було відчуття, що я втік від реалій, перетнув усі можливі кордони. «Купава» з її екіпажем, власне, так і зробила. Кожен здійснював свою мрію, вирушивши у подорож. Я не прихильник містики, але в результаті такої довгої подорожі стільки назбиралося різних думок. Це був своєрідний виклик самому собі. Я здійснив не просто подорож — перемістився в часі.

Грати головного героя було насправді важко. І не тому, що я не міг втілитися в образ... а суто з технічних причин. Якщо на яхті, проплававши півроку, взагалі не відчував дискомфорту, морська хвороба мене не долала, то в горах гірська хвороба мене просто збила з ніг. Ми дуже швидко піднялися на висоту понад три тисячі метрів над рівнем моря. І я просто був шокований тим, як швидко симптоми далися взнаки. Нестерпно боліла голова, дихати було просто неможливо. Але відзняті в Кордильєрах кадри були того варті. З них починається мій фільм.

— Після прем’єри стрічки «ТойХто...» ви сказали, що мрієте зняти про головного героя Івана Даценка документальний фільм. Як справи з втіленням цієї ідеї у життя?

— Під час подорожі на яхті я написав книжку, в якій, розповідаючи про подорож, щоразу повертаюся до Даценка, до зйомок, до фільму. Так сталося, що там, на яхті, я знімав документальний фільм. Тож зараз, крім художньої кінострічки, вийде і книга, і диск документального кіно. Робота в активній фазі...

17.06.2013